Це був тон, якого він збирався уникати. Він планував, що розмова точитиметься гладенько і по-дружньому. «Гаразд, — вирішив Кітінґ, — згодом так і буде». Але насамперед він хотів показати, що не боїться Рорка, що ніколи більше не боятиметься його.
— Ні, не через надмір.
— Послухай, Говарде, чому ти не облишиш усе це?
Він зовсім не збирався це говорити. Його рот так і залишився ледь роззявленим від подиву.
— Облишити що?
— Цю позу. Ох, свою ідею, якщо так хочеш. Чому ти не опустишся на землю? Чому не почнеш працювати, як інші? Чому не перестанеш бути чортовим дурнем? — він відчув, наче котиться з гори без гальм. Він не міг зупинитися.
— Пітере, у чому річ?
— Як ти сподіваєшся вижити у цьому світі? Ти повинен жити серед людей, сам знаєш. Є лише два шляхи. Ти можеш приєднатися до них або боротися з ними. Але ти не робиш ані того, ані того.
— Так, ані того, ані того.
— І люди тебе не хочуть. Вони не хочуть тебе! Хіба ти не боїшся?
— Ні.
— Ти вже рік не працюєш. І не будеш. Хто й коли дасть тобі роботу? Можливо, у тебе залишилося кілька сотень — а потім гаплик.
— Пітере, це не так. У мене залишилося 14 доларів і 57 центів.
— Ось! А поглянь на мене! Мені байдуже, що казати так про себе — неґречно, не в тому річ. Я не хвалюся. Байдуже, хто це каже. Але поглянь на мене! Пам'ятаєш, як ми починали? І поглянь на нас зараз. А потім подумай, що поставлено на карту. Просто облиш своє дурне переконання, начебто ти кращий за всіх — і йди працювати. За рік матимеш бюро, яке змусить тебе червоніти при самій згадці про цю конуру. Люди бігатимуть за тобою, ти матимеш клієнтів, друзів, матимеш армію креслярів, які виконуватимуть твої накази!.. Чорт! Говарде, не про мене йдеться — що я можу з цього мати? — але цього разу я не намагаюся здобути вигоду для себе, насправді я знаю, що ти — небезпечний конкурент. Але я все одно повинен тобі це сказати. Тільки подумай, Говарде. Подумай про це! Ти станеш багатим, ти станеш відомим, тебе поважатимуть, на тебе молитимуться, тобою захоплюватимуться — ти станеш одним із нас!.. Ну?.. Скажи щось! Чому ти нічого не кажеш?
Він бачив, що погляд у Рорка не порожній і не зневажливий, а уважний і запитливий. Для Рорка це було щось на кшталт капітуляції, бо він не опустив на очі сталевого щита, бо дозволив очам дивитися здивовано й зацікавлено — і майже безпорадно.
— Послухай, Пітере. Я тобі вірю. Я знаю, що ти нічого не отримаєш, кажучи мені це. Я знаю навіть більше. Я знаю, що ти не хочеш, щоб мені пощастило — усе нормально, я не дорікаю тобі, я завжди це знав — і ти не хочеш, щоб я досягнув усього цього, що ти мені пропонуєш. Але ти таки спонукаєш мене до цього, доволі щиро. І ти знаєш: якщо я скористаюся твоєю порадою, то цього досягну. І це не вияв любові до мене, інакше ти так не злився б і не був би таким наляканим… Пітере, що тебе так непокоїть у мені навіть зараз?
— Я не знаю, — прошепотів Кітінґ.
Він зрозумів, що це відповідь на запитання і зізнання, зізнання жахливе. Він не знав, у чому саме зізнався, і відчував, що й Рорк цього не знає. Але правда оголилася; вони не могли її осягнути, але відчули її присутність, і це змусило їх замовкнути, сидячи обличчям до обличчя, здивовано й упокорено.
— Пітере, опануй себе, — лагідно сказав Рорк, наче другові. — Ми ніколи не говоритимемо про це знову.
Зненацька Кітінґ озвався, полегшено вчепившись голосом у яскраву вульгарність нового тону:
— Якого чорта, Говарде, я просто говорив із погляду практичної людини. Якби ти захотів працювати, як нормальна…
— Замовкни! — гаркнув Рорк.
Кітінґ знеможено відхилився на спинку крісла.
Він не мав що сказати.
Він забув, задля чого сюди прийшов.
— Ну, — запитав Рорк, — що ти хотів сказати мені про конкурс?
Кітінґ сіпнувся. Він дивувався, як Рорк про це здогадався. А потім стало легше, бо у спалаху обурення він про все забув.
— О так, — дзвінко промовив Кітінґ, з яскравою ноткою роздратування у голосі. — Так, я хотів поговорити з тобою про це. Дякую, що ти мені нагадав. Звісно, як ти припускаєш, як ти знаєш, я не якась там невдячна свиня. Насправді, Говарде, я прийшов подякувати тобі. Я не забув, що ти доклався до цієї будівлі й дав мені кілька порад. Я перший віддам тобі належне.
— Це необов'язково.
— Ох, може, воно й так. Я впевнений: ти теж не хотів би, щоб я казав про твою участь. Упевнений також, що ти й сам не захочеш нічого розповідати. Бо знаєш, як воно. Люди такі дивні, вони можуть усе перекрутити в такий незбагненний спосіб… Та оскільки я отримую частину призового фонду, то подумав, що буде чесно поділитися. Я радий, що це сталося саме тоді, коли тобі так сильно потрібні гроші.