Деколи, не надто часто, він сідав і довго не ворушився; потім усміхався лінивою посмішкою ката, що спостерігає за жертвою. Він думав про дні, що минають. Про будинки, які він міг звести, які повинен був спорудити і які, можливо, ніколи не зводитиме знову. Спостерігав за некликаною появою цього болю з холодною, відчуженою цікавістю; казав собі: «Ось, знову», і запитував у себе, скільки ще це триватиме. Споглядання власної боротьби із цим болем давало йому дивне, нестерпне задоволення, і він забував, що йдеться про його власне страждання; він зневажливо посміхався, не усвідомлюючи, що посміхається своїй власній агонії. Такі миті траплялися рідко. Та коли насувалися, він почувався так, наче був у кар'єрі: він повинен трощити граніт, повинен вбивати клин і нищити почуття, що наполегливо закликало його жаліти себе.
Цього літа Домінік Франкон жила сама у великому колоніальному особняку в маєтку її батька, за п'ять кілометрів від каменярні. Вона не приймала відвідувачів. Старий управитель маєтку та його дружина були єдиними людьми, яких вона бачила, не надто часто і лише за потреби; вони мешкали на певній відстані від маєтку, особняка, неподалік стаєнь; управитель стежив за маєтком і кіньми; його дружина доглядала будинок і готувала для Домінік їжу.
Їжу подавали з поштивою строгістю, якої стара жінка навчилася за часів, коли мати Домінік іще жила і головувала за столом для гостей у великій їдальні. Увечері Домінік одна сідала за стіл, накритий наче для офіційного заходу; язики жовтого полум'я над свічками були нерухомі, наче блискучі металеві списи почесної варти. Темрява видовжувала кімнату до розмірів бальної зали, а великі вікна нагадували колонаду вартових. У центрі довгого столу стояла, залита світлом, невеличка кришталева ваза з єдиною квіткою латаття, білі пелюстки якої розкинулися навколо серцевини, жовтої, наче язичок полум'я свічки.
Їжу стара жінка подавала ненав'язливо і мовчки, а за першої нагоди зникала з будинку. Коли Домінік піднімалася сходами до своєї спальні, на ліжку вже чекала її вишукана мереживна нічна сорочка з розправленими складками. Зранку вона входила до ванної кімнати і бачила ванну, наповнену водою з гіацинтовим ароматом; глянцеві зеленкувато-блакитні кахлі сяяли під її ногами; величезні рушники, розкинуті наче снігові кучугури, готові були поглинути її тіло, проте вона не чула кроків і не відчувала живої присутності в будинку. Стара ставилася до Домінік із такими ж шанобливими пересторогами, з якими ставилася до виробів із венеційського скла у шафках вітальні. Домінік прожила стільки літ і зим, оточуючи себе людьми задля відчуття самотності, що досвід справжньої самоти видавався їй магією і зраджував слабкість, якої вона собі ніколи не дозволяла: насолоду. Вона витягувала руки і давала їм ліниво опуститися, відчуваючи солодку, заколисливу важкість у ліктях, наче після першої пиятики. Вона відчувала свої літні сукні, відчувала, як її коліна, її стегна зустрічають слабкий опір тканини, коли вона рухається, і це давало їй усвідомлення не тканини, а власне колін і стегон.
Будинок опрічно стояв серед величезного маєтку, за ним простягалися ліси, на кілометри навколо не було сусідів. Вона верхи гарцювала довгими безлюдними дорогами, прихованими стежками, що нікуди не вели. Листя виблискувало під сонцем, і гілки ляскали її, коли Домінік здіймала вітер, пролітаючи лісом. Часом їй затамовувало подих від раптового відчуття, що за черговим поворотом дороги їй стрінеться щось дивовижне й жахливе; вона не могла пояснити, чого саме очікувала, вона навіть не могла сказати, чи буде це краєвид, людина чи подія; вона впізнала б це за єдиною ознакою — зіпсованим задоволенням.
Іноді вона виходила з будинку і намотувала кілометри пішки, не ставлячи перед собою жодної мети і не плануючи часу повернення. Дорогою її проминали автівки; робітники з кар'єру знали її та кивали; її вважали господинею маєтку, як бозна-коли її матір. Вона звертала з дороги до лісу і йшла, невимушено розмахуючи руками, відкидаючи голову, спостерігаючи за верхів'ям дерев. Вона бачила хмари, що пропливали над листям; здавалося, що величезне дерево над нею рухається, хилиться, готове впасти і розчавити її; вона зупинялася; чекала, відкинувши голову, її горло стискало; відчувала, що хоче бути розчавленою. Потім здригалася і йшла далі, нетерпляче відсуваючи зі свого шляху товсті гілки, що дряпали її оголені руки. Вона ще довго блукала: навіть виснажившись, спонукала себе йти вперед попри втому в м'язах. Потім падала на спину і нерухомо лежала, навхрест розкинувши на землі руки та ноги, полегшено дихаючи, почуваючись спустошеною і сплющеною під вагою повітря, що тиснуло на груди.