Іноді зранку, прокидаючись у своїй спальні, вона чула вибухи в гранітному кар'єрі. Вона витягалася, закидаючи руки за голову на білій шовковій подушці, і прислухалася. Це був звук руйнування, і він їй подобався.
Оскільки того ранку сонце було занадто пекуче і вона знала, що в гранітному кар'єрі буде ще гарячіше, оскільки вона не хотіла нікого бачити і знала, що побачить там цілу бригаду робітників, Домінік пішла до кар'єру. Думка подивитися на нього у цей пекельний день була відразлива; вона втішилася із цієї перспективи.
Коли вийшла з лісу до краю цієї величезної кам'яної чаші, то їй здалося, що вона опинилася в кімнаті тортур, наповненій пекучим димом. Спека йшла не від сонця, а від розлому в землі, від віддзеркалених пласких хребтів. Ії плечі, її голова, її спина, відкриті небу, здалися прохолодними, коли вона відчувала гаряче дихання каменю, що піднімалося до її ніг, до її підборіддя, до її ніздрів. Повітря внизу мерехтіло, вогняні іскри блукали поверхнею граніту; їй здавалося, що камінь ворушиться, плавиться і пливе білими потічками лави. Дрилі та відбійні молотки трощили непорушне важке повітря. Було огидно бачити на полицях цієї пічки людей. Вони не нагадували робітників, вони нагадували скутих ланцюгами каторжан, які несли невимовну важку покуту за невимовно жахливі злочини. Вона не могла відвести погляду.
Вона стояла, наче образ кривди того місця внизу. Ії сукня — кольору води, блідого зеленаво-блакитного відтінку, зі складками, що нагадували скляні грані, занадто проста й дорога, її тонкі підбори, широко розставлені на валунах, гладкий шолом волосся, виразна тендітність тіла на тлі неба — все це виставляло напоказ витончену прохолоду парків та віталень, з яких вона прийшла.
Вона подивилася додолу. Її очі зупинилися на яскраво-рудому волоссі чоловіка, який підвів голову і подивився на неї.
Вона знерухоміла, бо спочатку не побачила, а відчула на дотик, ніби хтось дав ляпаса. Вона незграбно відвела одну руку від тіла, широко розчепіривши пальці, наче спиралася на стіну. Знала, що не поворухнеться, аж поки він це не дозволить.
Вона бачила його рот і мовчазну зневагу у формі його вуст; обриси худих, запалих щік; холодний і чистий блиск очей, в яких не було ані сліду жалю. Вона знала, що це найгарніше з усіх облич, які вона колись бачила, бо воно було зримим утіленням сили. Вона відчула спалах гніву, протесту, опору — і задоволення. Він стояв, роздивляючись її; це був не погляд, а право власності. Вона подумала, що повинна надати обличчю відповідного виразу, на який той чоловік заслуговує. Натомість дивилася на кам'яний порох на його засмаглих руках, вологу від поту сорочку, що прилипала до ребер, на його довгі ноги. Пригадала ті чоловічі статуї, які так їй подобалися; вона запитувала себе, а який він буде оголений. Вона бачила, що він дивиться на неї так, ніби знає її думки, і розуміла, що знайшла життєву мету — ненависть до цього чоловіка, що зненацька її охопила.
Вона поворухнулася перша. Відвернулася і пішла геть від нього. Вона побачила наглядача копальні на стежці перед собою і помахала йому рукою. Наглядач поспішив їй назустріч.
— О, міс Франкон! — вигукнув він. — О, вітаю вас, міс Франкон!
Вона сподівалася, що ці слова почує чоловік унизу. Вперше в житті Домінік раділа, що вона міс Франкон, раділа становищу батька та його маєткам, які завжди зневажала. Раптом вона подумала, що чоловік унизу був лише звичайним робітником, належав власнику цього місця, а це вона була майже власницею.
Наглядач поштиво зупинився перед нею. Вона всміхнулася і сказала:
— Гадаю, що одного дня я успадкую цей кар'єр, тому подумала, що вряди-годи варто виявляти зацікавлення.
Наглядач ішов стежкою поперед неї, демонструючи свої володіння, пояснюючи суть праці. Вона дійшла за ним до протилежного краю; спустилася до запорошеної зеленої лощини з робітничими ангарами; оглянула загадкові механізми. Домінік відвела на це доволі часу. Потім повернулася назад, сама, краєм гранітної чаші.
Вона помітила його здалеку. Він працював. Пасмо рудого волосся впало йому на обличчя і здригалося в такт здриганням дриля. Вона подумала — з надією, — що вібрації дриля завдають йому болю, ранять його тіло і те, що всередині тіла.
Коли опинилася на камінні над ним, він відхилив назад голову і поглянув на неї, хоча Домінік здалося, що він не помітив її прихід. Він дивився вгору, начебто очікував її, наче знав, що вона повернеться. Вона побачила натяк на усмішку, образливіший за слова. Він і далі зухвало дивився просто на неї, не рухався, не робив їй поступок, відвертаючись на знак того, що не має права отак дивитися. Він не лише привласнив собі це право, він мовчки ствердив, що це право дала йому вона.