Закінчивши, підвівся й запитав:
— Куди мені віднести плиту?
— Залиште її там. Я попрошу забрати її.
— Я замовлю нову плиту за розміром цієї, і вам доставлять її післяплатою. Хочете, щоб я її встановив?
— Так, звісно. Я повідомлю, коли її привезуть. Скільки я вам винна? — Вона зиркнула на годинник на столику біля ліжка:
— Порахуймо, ви були тут сорок п'ять хвилин. Це 48 центів.
Вона взяла сумочку, дістала доларовий папірець і простягнула йому.
— Решти не потрібно, — сказала вона.
Сподівалася, що він жбурне папірець їй в обличчя. Але він поклав купюру до кишені та сказав:
— Дякую вам, міс Франкон.
Він побачив, що краєчок її довгого чорного рукава тремтить над стиснутими пальцями.
— Добраніч, — відповіла вона глухим від гніву голосом.
Він кивнув:
— Добраніч, міс Франкон.
Потім повернувся і пішов сходами вниз, покидаючи будинок.
Вона перестала думати про нього. Вона думала про мармурову плиту, що він замовив. Чекала, коли її привезуть, із лихоманковою жагою раптової манії; вона рахувала дні та стежила за поодинокими вантажівками, що іноді проїжджали дорогою за галявиною.
Вона затято переконувала себе, що чекає лише плиту; тільки це; більше нічого, жодних прихованих причин; взагалі жодних причин. Це був останній істеричний наслідок; від іншого вона звільнилася. Привезуть камінь — і край.
Коли плиту привезли, вона заледве глянула на неї. Вантажівка, що доставила мармур, ще не виїхала з маєтку, а вона вже сиділа за столом і писала на аркуші вишуканого паперу цидулку:
Мармур на місці. Я хочу встановити його сьогодні.
Вона відіслала свого управителя до кар'єру. Звеліла доставити її повідомлення до:
— Я не знаю його імені. Рудоволосий робітник, який був тут.
Управитель повернувся і приніс їй клаптик, відірваний від брунатного паперового пакета, на якому було нашкрябано олівцем:
Плиту буде встановлено ввечері.
Вона чекала в задушливій порожнечі нетерпіння біля вікна своєї спальні. Дзвінок у двері для слуг задзеленчав о сьомій годині. Потім постукали.
— Увійдіть, — різко сказала вона, щоб приховати дивний звук власного голосу. Двері відчинилися, й увійшла управителева дружина, вказуючи дорогу комусь за нею. То був опецькуватий, присадкуватий італієць середнього віку — кривоногий, із золотою сережкою у вусі й у потертому капелюсі, що він його поштиво тримав у руках.
— Із кар'єру прислали людину, міс Франкон, — сказала управителева дружина.
Домінік мовила беземоційно і незапитально:
— Хто ви?
— Паскуале Орсіні, — слухняно відповів збентежений чоловік.
— Чого вам треба?
— Ну я… Ну рудий із кар'єру сказав, що треба відремонтувати камін, і що ви хочете, щоб я його полагодив.
— Так-так, звісно, — сказала вона, підводячись. — Я забула. Працюйте.
Вона мусила вийти з кімнати. Мусила бігти, щоб нікого не бачити, щоб не бачити себе самої, начебто могла від себе врятуватися.
Вона зупинилася десь в саду і стояла, тремтячи, притискаючи кулаки до очей. Це був гнів. Чиста, єдина емоція, що вимітала решту; все, крім жаху на споді цього гніву, жаху від розуміння того, що тепер їй не можна з'являтися поблизу кар'єру і що вона таки піде туди.
Раннього вечора, через багато днів, Домінік вирушила до каменярні. Вона поверталася з тривалої кінної прогулянки околицями і побачила, як довгі тіні простягаються галявиною; вона зрозуміла, що не переживе ще однієї ночі. Вона мала потрапити туди, поки робітники не пішли додому. Домінік завернула коня і помчала до кар'єру; вітер хльостав її по щоках.
Коли вона дісталася кар'єру, його там не було. Вона відразу зрозуміла, що його нема, хоча робітники щойно почали розходитися і чимало з них пленталися стежкою, що вела з кам'яної чаші вгору. Вона постояла, стиснувши губи і роззираючись. Але вона знала, що він уже пішов.
Домінік помчала до лісу. Вона навмання продиралася крізь стіни листя, що розчинялася у сутінках. Зупинилася, відламала довгу тонку гілку з дерева, обірвала з неї листя і понеслася знову, використовуючи гнучку різку як нагайку, примушуючи коня летіти вчвал. Їй здавалося, що швидкість може прискорити цей вечір, примусити години попереду сплинути швидше, дозволити їй зісковзнути крізь час у ранок, який іще не настав. А потім вона побачила його — він ішов стежкою попереду неї.