Минув тиждень. Одного вечора він знайшов удома листа. Лист переправили з його колишнього бюро на останню адресу в Нью-Йорку, звідти — до Майка, від Майка — до Коннектикуту. Витиснута на конверті адреса нафтової компанії нічого для нього не означала. Рорк розірвав конверт і прочитав:
Любий містере Рорк.
Я вже тривалий час намагаюся зв'язатися з Вами, та не можу знайти, де Ви є. Будь ласка, зв'яжіться зі мною якнайшвидше.
Я хотів би обговорити з Вами питання зведення «будинку Енрайта», якщо Ви саме та людина, яка збудувала магазин Фарґо.
Щиро Ваш
За півгодини Рорк уже був у потягу. Коли потяг зрушив, Рорк згадав про Домінік і про те, що покидає її. Ця думка здалась йому віддаленою та незначною. Він лише здивувався, що досі думає про неї, навіть зараз.
Вона зможе змиритися, думала Домінік, і забути колись те, що сталося з нею, залишивши в пам'яті лише одне: вона отримала з того задоволення, і він про це знав, і навіть більше: він знав це ще до того, як прийшов до неї, і він не прийшов би без усвідомлення цього. Щоб урятуватися, вона могла відповісти йому лише одним: відразою — вона відчувала насолоду від своєї відрази і від сили свого жаху. Це було те приниження, якого вона прагнула, і тому вона зненавиділа його.
Одного ранку, на столі, сервірованому для сніданку, вона побачила конверт. Лист був від Алви Скаррета: «…Домінік, коли ти повернешся? Не можу тобі висловити, як сильно нам тебе бракує. Ти не найприємніша людина в моєму оточенні, насправді я навіть боявся тебе, але на відстані я можу трохи більше збагнути твоє роздуте еґо і визнати, що ми всі нетерпляче на тебе чекаємо. Це буде, наче повернення імператриці».
Вона прочитала листа і всміхнулася, думаючи: «Якби вони знали… ці люди… зі старого життя, які благоговіють перед моєю персоною… що мене зґвалтували… Мене зґвалтував якийсь рудоволосий розбишака із гранітної каменоломні… Мене, Домінік Франкон…». Пекуче приниження цих слів подарувало їй ту ж насолоду, що вона відчула в його обіймах.
Вона думала про це, прогулюючись околицями, минаючи дорогою людей, які вклонялись їй, господині містечка. Вона хотіла кричати про це, щоб її почули всі.
Вона не помічала днів, що минали. Вона відчувала задоволення у дивній відчуженості, на самоті зі словами, які повторювала собі. Якось, одного ранку, стоячи на галявині в саду, вона зрозуміла, що минув тиждень і цей тиждень минув без нього. Вона розвернулася і квапливо покрокувала до дороги. Вона попрямувала до кар'єру.
Домінік долала кілометри до каменярні під сонцем із непокритою головою. Вона не поспішала. Не було потреби квапитися. Це було неминуче… Знову побачити його… У неї не було цілі. Потреба була надто велика, щоб означати ціль… Пізніше… Було й інше, несамовите, важливе, що залишилося позаду і невиразно спадало їй на думку. Але спершу, понад усе, лише одне — побачити його знову…
Вона підійшла до кар'єру і повільно, обережно, знетямлено почала роззиратися довкола — знетямлено, бо не могла сприйняти той жах, що відразу побачила: його там не було. Робота йшла повним ходом, сонце високо здіймалося, засвідчуючи найдіяльнішу годину дня, у полі зору не було жодної людини, яка байдикувала, а його не було. Вона довго стояла заціпеніла.
Потім побачила бригадира і махнула до нього, щоб підійшов.
— Добридень, міс Франкон… Який нині чудовий день, міс Франкон. Неначе знову середина літа, хоча осінь вже не за горою, так, надходить осінь — погляньте на це листя, міс Франкон.
Вона запитала:
— У вас тут був один чоловік… чоловік із дуже яскравим рудим волоссям… де він?
— А, той… Він поїхав.
— Поїхав?
— Назовсім. Поїхав до Нью-Йорка, думаю. Дуже раптово.
— Коли? Тиждень тому?
— Чому ж, ні. Вчора.
— Скажіть, хто…
Вона замовкла. Вона збиралася запитати: «Хто він такий?», але натомість запитала:
— Хто працював тут вчора так пізно? Я чула вибухи.
— Особливе замовлення для будівництва містера Франкона. Будинок «Космо-Слотника», знаєте. Термінова робота.
— Так… ясно.
— Даруйте, що потурбували вас, міс Франкон.
— Що ви, аж ніяк.
Вона пішла геть. Вона не запитала його імені. Це був її останній шанс на свободу.