Він нічого не сказав. Але модель відіслали містерові Слотнику, і чимало людей обурено висловили те, що відчував сам Кітінґ. Містер Слотник попросив Кітінґа обрати іншого скульптора, залишивши за ним повне право вибору.
Кітінґ гепнувся в крісло, відхилився на спинку і клацнув язиком. Він замислився, чи віддати замовлення Бронсону, скульпторові, який приятелював із місіс Шуп, дружиною президента «Космо», або ж Палмеру, якого порекомендував містер Г'юзбі, який планував побудувати косметичну фабрику за 5 мільйонів доларів. Кітінґ виявив, що йому подобається процес вибору; він тримав у руках долі двох чоловіків і, ймовірно, багатьох інших; їхнє життя, їхню роботу, їхні сподівання, можливо, навіть кількість їжі в їхніх шлунках. Він міг обрати що завгодно, знаходячи будь-які причини або й без причин; він міг підкинути монету, міг вирахувати по ґудзиках свого піджака. Він був великою людиною — завдяки тим, хто від нього залежав.
Потім він помітив конверт.
Він лежав на столі у стосику листів. Простий, тонкий, вузький конверт, але з маленьким логотипом «Знамена» у кутку. Кітінґ квапливо потягнувся до нього. Усередині не було листа, лише вирізка з пробного відбитка завтрашнього випуску «Знамена». Він побачив знайому рубрику «Один маленький голос» Еллсворта Тухі, а далі підзаголовок — великими літерами, одне-єдине слово, нахабне своєю самотністю, наче привітання:
Він упустив вирізку і знову її схопив, і читав, давлячись непережованими куснями речень; папір тремтів у його руці, чоло вкрилося рожевими плямами. Тухі написав:
«Велич — це перебільшення, і, як усі літературні перебільшення, одразу наштовхує на думку про необхідність приховати порожнечу. На думку спадає надута повітряна кулька. Одначе бувають випадки, коли ми змушені визнати ймовірність існування доволі близької подоби того, що ми дещо вільно вкладаємо у слово „велич“. Ця ймовірність забовваніла на архітектурному обрії у подобі скромного хлопчика на ім'я Пітер Кітінґ.
Ми наслухалися чимало відгуків — цілком слушних — про чудову будівлю для „Космо-Слотника“, що її спроектував цей чоловік. Але погляньмо цього разу не на будинок, а на людину, що відбиток її особистості має також і споруда.
Ця будівля не має відбитка індивідуальності — й саме в цьому, друзі мої, полягає велич індивідуальності. Це велич безкорисливого юного духу, що увібрав розмаїті надбання світу і повернув їх йому, збагативши шляхетним відблиском власного таланту. Отже, окрема людина стає представником не власної примхи, а безлічі інших людей, втілюючи досягнення всіх їхніх прагнень у своєму власному звершенні…
Усі, хто здатен мислити, зможуть сприйняти повідомлення, що його Пітер Кітінґ надсилає нам формою споруди „Космо-Слотника“; зможуть побачити три простих масивних основи, що є підґрунтям робітничого класу, на якому тримається суспільство. Низки ідентичних вікон, обернені шибами до сонця, — це душі звичайних людей, незліченних анонімних істот, схожих одна на одну в єдності братерства, які тягнуться до світла; граційні пілястри, що здіймаються від міцної основи першого поверху і вибухають веселими бруньками коринфських капітелей — це квіти Культури, що цвітуть, лише коли їхнє коріння проростає з багатого ґрунту широких мас…
Відповідаючи тим, хто вважає всіх критиків нелюдами, які присвятили життя знищенню чутливих талантів, у цій колонці я хочу подякувати Пітерові Кітінґу. Подякувати за те, що надав нам рідкісну — о, таку рідкісну! — нагоду показати нашу радість від виконання справжньої місії, покликаної знаходити юні таланти — звісно, коли є що відкривати. І якщо Пітеру Кітінґу випаде нагода прочитати ці рядки, ми не очікуємо від нього вдячності. Це ми вдячні йому».
Перечитавши статтю втретє, Кітінґ зауважив кілька рядків, нашкрябаних червоним олівцем біля заголовка:
Любий Пітере Кітінґ,