заскочте на днях до мене в редакцію. Хотів би познайомитися з Вами особисто.
Вирізка злетіла зі столу, і він стояв над нею у якійсь щасливій знетямі, розчісуючи пальцями волосся. Потім обернувся до ескізів будівлі «Космо-Слотника», розвішаних на стіні між велетенськими фотографіями Парфенону та Лувру, і почав розглядати пілястри. Ніколи не думав про них як про культуру, що розквітла з «широких мас», але вирішив, що хтось цілком може так подумати, як і про решту прекрасних компліментів, висловлених у колонці.
Потім він схопив слухавку, почув високий монотонний голос секретарки Еллсворта Тухі й домовився про зустріч завтра о четвертій тридцять.
У наступні години його звична робота набула нового, приємного присмаку. Неначе рутина, що була яскраво намальованою пласкою фрескою, перетворилася, завдяки словам Еллсворта Тухі, на шляхетний барельєф, тривимірну реальність.
Ґай Франкон інколи виходив зі свого кабінету без будь-якої очевидної мети. Стримані відтінки його сорочок і шкарпеток пасували до сивини на скронях.
Він мовчки стояв, доброзичливо всміхаючись. Кітінґ, кваплячись до креслярні, зауважив його — не зупиняючись, але сповільняючи кроки, щоб устигнути витягти шелестку газетну вирізку зі складок рожево-бузкової хустинки в нагрудній кишені, він поспіхом зронив: «Почитай, коли матимеш час, Ґаю». І додав, наполовину зникнувши в іншій кімнаті:
— Ґаю, може, пообідаємо сьогодні разом? Зачекай на мене в «Плазі».
Коли Кітінґ повертався з обіду, його перестрів молодий кресляр, який запитав високим збудженим голосом:
— Скажіть, містере Кітінґ, а хто стріляв у Еллсворта Тухі?
Кітінґ спромігся видихнути:
— Хто? Що робив?
— Стріляли в містера Тухі.
— Хто?
— Саме це я і хотів би довідатися.
— Стріляли… в Еллсворта Тухі?
— Я прочитав це у газеті одного хлопця в ресторані. Не мав часу купити примірник.
— Його… вбили?
— Цього я не знаю. Побачив лише, що там ішлося про постріл.
— Якщо він помер, чи означає це, що завтра його колонка не вийде?
— Не знаю. А що сталося, містере Кітінґ?
— Піди і дістань для мене газету.
— Але я мушу…
— Роздобудь мені ту газету, чортів йолопе!
Стаття була у денних випусках газет. У Еллсворта Тухі вистрілили цього ранку, коли він виходив зі своєї автівки біля радіостанції, де мав виступити в програмі «Позбавлені голосу і незахищені». Куля його не зачепила. Еллсворт Тухі зберігав спокій і розсудливість. Його поведінка здавалася театральною через цілковиту відсутність чогось театрального. Він сказав: «На нас чекають слухачі», і поспішив до сходів, до мікрофона, де, не згадавши про прикру пригоду, півгодини спілкувався в ефірі — без жодних нотаток, як робив це завжди. Заарештований стрілець свій учинок ніяк не пояснив.
У Кітінґа пересохло горло, він витріщився на ім'я нападника. Це був Стівен Меллорі.
Кітінґ боявся лише незбагненного, надто коли це незбагненне містилося не в реальних фактах, а в безпричинному відчутті утробного страху. В тому, що сталося, не було нічого, що стосувалось би безпосередньо його, крім бажання, щоб стріляв хтось інший, лише не Стівен Меллорі; та він не міг пояснити, чому саме цього бажав.
Стівен Меллорі й далі мовчав. Він не дав жодних пояснень свого вчинку. Спершу припускали, що він міг бути у відчаї через втрату замовлення для «Космо-Слотника», адже, як з'ясувалося, скульптор був страшенно бідний, на межі жебракування. Але стало відомо, що, безсумнівно, Еллсворт Тухі анітрохи не був причетним до цієї невдачі. Тухі ніколи не спілкувався з містером Слотником про Стівена Меллорі. Він навіть не бачив скульптури «Працьовитість». У зв'язку з цим Меллорі порушив свою мовчанку і визнав, що ніколи не був знайомим із містером Тухі, ніколи досі його не бачив, а також не знав жодного приятеля Тухі.
«Ви вважаєте, містер Тухі якось причетний до того, що ви втратили замовлення?» — запитали його. Меллорі відповів: «Ні». — «То в чому ж річ?» — Меллорі промовчав.
Тухі не впізнав нападника, коли побачив його в руках полісменів на тротуарі біля радіостанції. Він не знав його імені аж до кінця радіопередачі. Згодом, вийшовши зі студії до вестибюля, напханого журналістами, які очікували на нього, Тухі сказав: «Ні, звісно, я не висуватиму жодних обвинувачень. Я хотів би, щоб його відпустили. До речі, хто він такий?». Почувши ім'я, Тухі втупився у цятку поміж плечем одного чоловіка і краєм капелюха іншого. Потім Тухі — який був спокійним, коли куля пролетіла за сантиметр від його обличчя і пробила скло вхідних дверей — промовив одне слово, і це слово, здавалося, впало до його ніг, обважніле від страху: «Чому?».