Ніхто не міг відповісти. Тухі стенув плечима, всміхнувся і сказав: «Це був замах на гласність — ну що за жахливий смак!» Але ніхто не повірив цьому поясненню, бо всі відчували, що Тухі теж йому не вірить. В інтерв'ю, що вийшли згодом, Тухі весело відповідав на запитання. Зокрема він сказав: «Я ніколи не вважав себе таким важливим, щоб хтось чинив на мене замах. Убивство могло стати найвищою нагородою, на яку лише можна сподіватися — якби лише все надто не скидалося на оперетку». Йому вдалося створити чарівне враження, начебто нічого важливого не сталося, бо на цій землі взагалі не відбувається нічого важливого.
Меллорі замкнули у в'язниці — очікувати на вирок. Усі спроби допитати його були марні.
Неспокійна думка, через яку Кітінґ довго не міг заснути тієї ночі, виникла через необґрунтовану впевненість, що Тухі відчуває точнісінько те саме, що і він. «Він знає, — думав Кітінґ, — і я знаю, що в мотивах Стівена Меллорі криється більша небезпека, ніж у його замаху на вбивство. Але ми ніколи не дізнаємося мотивів. Чи дізнаємося?» І раптом він діткнувся самої суті свого страху: це було раптове бажання уникнути на всі прийдешні роки, до кінця життя, знання цих мотивів.
Коли Кітінґ увійшов, секретарка Еллсворта Тухі неквапливо підвелася і відчинила перед ним двері в кабінет.
Етап тривоги у передчутті зустрічі з відомою людиною минувся, але Кітінґ знову захвилювався, побачивши, як секретарчина рука відчиняє двері. Його цікавило, який Тухі насправді. Він пам'ятав його дивовижний голос, який почув у вестибюлі під час мітингу страйкарів, та уявляв собі неймовірно доброзичливого велета з густою гривою волосся, що, можливо, вже починало сивіти, з відкритими, майстерно витонченими рисами, трохи схожого обличчям на Бога Отця.
— Містер Пітер Кітінґ — містер Тухі, — мовила секретарка і зачинила за ним двері.
Із першого погляду на містера Еллсворта Монктона Тухі хотілося запропонувати йому товсте, добре втеплене пальто — таким кволим і незахищеним здавалося його сухорляве тільце, яке нагадувало курчатко, щойно вилуплене з яйця, в усій своїй жалюгідній крихкості незатверділих кісточок. Із другого погляду хотілося переконатися, що пальто буде надзвичайно якісне, адже вбрання його було неймовірно вишукане. Лінії темного костюма обтікали контури його тіла, ні за що не вибачаючись: вони струменіли із западини грудей, зісковзували з довгої худої шиї до похилих плечей. Велике чоло домінувало над тілом. Клиноподібне обличчя звужувалося від широких вилиць до маленького випнутого підборіддя. Волосся було чорне, блискуче, розділене на дві однакові половинки тонкою білою лінією проділу. Зачіска створювала враження гарно вирізьбленого акуратного черепа, але надто увиразнювала вуха, що вирізнялися своєю самотньою оголеністю, наче ручки чашки для бульйону. Його довгий тонкий ніс продовжував маленький мазок чорних вусів. Очі були темні й виразні. У них було стільки інтелекту і мерехтливої радості, що, здавалося, окуляри призначені не для захисту його очей, а для того, щоб захистити інших людей від їхнього надмірного сяйва.
— Привіт, Пітере Кітінґ, — сказав Еллсворт Монктон Тухі своїм владним, магічним голосом. — Що ви думаєте про храм Ніки Аптерос?
— Доброго… доброго дня, містере Тухі, — привітався Кітінґ, ошелешений і остовпілий. — Що я думаю… про що?
— Сідайте, мій друже. Про храм Ніки Аптерос.
— Ну… Ну… Я…
— Я певен, що ви не могли прогледіти цю маленьку коштовність. Парфенон узурпував визнання, і чи не звична це справа? Більші та сильніші загарбують усю славу, натомість краса непоказних творінь залишається неоспівана. Це стосується цього надзвичайно маленького творіння великого, вільного духу Греції. Я впевнений, ви зауважили неперевершеність у скромності храму — вишукану майстерність деталей.
— Так, звісно, — промимрив Кітінґ, — він завжди був моїм улюбленим… храм Ніки Аптерос.
— Справді? — запитав Еллсворт Тухі з посмішкою, що її Кітінґ не міг второпати. — Я в цьому не сумнівався. Я був певен, що ви скажете це. У вас дуже вродливе обличчя, Пітере Кітінґ, коли ви не витріщаєтесь отак — насправді це геть зайве.
І Тухі зненацька розреготався, доволі очевидно та доволі образливо кепкуючи з Кітінґа та із себе; він неначе перекреслював штучність усієї процедури. Кітінґ на мить перелякано застиг, а потім зрозумів, що невимушено сміється у відповідь, наче був удома зі своїм давнім приятелем.