Він потягнувся по черговий тост і побачив, що на краю столу мати залишила для нього чималий стос недільних газет. Він підсунув його до себе, почуваючись у цей момент достатньо сильним, упевненим у своїй таємній духовній величі, готовим кинути виклик усьому світові, що містився у цьому стосі газет. Витягнув випуск із фотогравюрами і закам'янів. Він побачив підпис над репродукцією ескізу:
Будинок Енрайта, Говард Рорк
Він не мусив бачити назви ілюстрації або власноручного підпису автора в кутку малюнка; він знав, що ніхто інший не зміг би вимислити такий будинок, і впізнав стиль креслення, спокійний і водночас бунтівний, лінії олівця, що нагадували лінію високої напруги на папері, витончені й невинні на вигляд, але такі, що не підпускали до себе. Це була будівля на розлогих просторах Іст-Ріверу. На перший погляд, вона здалася йому не будинком, а брилою гірського кришталю, що здіймається вгору. Тут був той самий суворий математичний порядок, що тримає вкупі безладний, фантастичний виріст. Прямі лінії і чіткі кути, простір, немовби розітнутий ножем, надавали споруді гармонії і зграбності ювелірного виробу. Неймовірна різноманітність форм, кожна з яких була неповторна, але природно перетікала в наступну, забезпечувала цілісність; майбутні мешканці отримували не квадратні клітки у нагромадженні квадратних кліток, а окремі будинки, поєднані з рештою, неначе скупчення кристалів на камені. Кітінґ дивився на креслення. Він давно вже знав, що саме Говарда Рорка оберуть для будинку Енрайта. Згадки про Рорка кілька разів з'являлися в газетах; не завжди, але всіх їх можна було підсумувати так: «певного молодого архітектора було обрано зводити будинок Енрайта, ймовірно, це цікавий молодий архітектор». Під малюнком було зазначено, що будівництво розпочнеться незабаром. «Гаразд, — подумав Кітінґ, відкинувши газету, — і що тепер?» Газета впала біля чорно-червоної книжечки. Він глянув і невиразно відчув, що Лойс Кук була його захистом від Говарда Рорка.
— Ох, — стенула плечима місіс Кітінґ. — Ага.
Вона стояла в нього за спиною. Чепурна шовкова сукня надто щільно обтискала її, дозволяючи побачити цупкий корсет; маленька шпилька мерехтіла в неї біля горла — занадто маленька, щоб навести на думку, начебто її оздоблено справжніми діамантами. Місіс Кітінґ була схожа на нову квартиру, в яку вони нещодавно переїхали: відверто дорогу. Інтер'єр квартири став першою фаховою роботою Кітінґа для себе. Він обставив помешкання новими меблями у нововікторіанському стилі, консервативними та статечними. Над каміном вітальні висів старовинний олійний портрет, що хоч і не був таким, але скидався на зображення славетного предка.
— Піті, серденько, я ненавиджу підганяти тебе недільного ранку, але, може, вдягнешся? Мені пора бігти, а я боюся, що ти забудеш про час і запізнишся. Як люб'язно, що містер Тухі запросив тебе до себе додому!
— Так, мамо.
— Будуть якісь знамениті гості?
— Ні. Жодних гостей. Але там буде ще одна людина. Не знаменитість. — Вона очікувально подивилася на нього, і він додав: — Там буде Кеті.
Здавалося, це ім'я не справило на неї жодного враження. Віднедавна її охопила дивна самовпевненість, неначе шар жиру, крізь який ця особиста проблема вже не проникала.
— Просте сімейне чаювання, — пояснив Кітінґ. — Так він сказав.
— Дуже мило з його боку. Я впевнена, що містер Тухі — дуже мудра людина.
— Авжеж, мамо.
Він нетерпляче підвівся і пішов до своєї кімнати.
Кітінґ уперше відвідав славетний готель-пансіонат, куди нещодавно переїхали Кетрін та її дядько. Він не звернув особливої уваги на апартамент, запам’ятав лише, що був він простим, дуже чистим і вишукано скромним, що там було багацько книжок і лише кілька картин, але всі оригінальні та цінні. Ніхто не запам’ятовував помешкання Еллсворта Тухі, лише його господаря. Цього недільного пообіддя він був у темно-сірому костюмі, бездоганному, наче мундир, і в хатніх капцях із чорної шкіри та з червоною облямівкою; капці збиткувалися зі стриманої елегантності костюма, і все-таки довершували цю елегантність як відважна противага їй. Він сидів на широкому низькому стільці, начепивши на обличчя вираз обережної доброзичливості, такої обережної, що Кітінґ і Кетрін часом почувалися нікчемними мильними бульбашками.