Вони приємно поспілкувалися ще півгодини. Коли Кітінґ підвівся, Тухі згадав:
— О так. Я розмовляв про тебе з Лойс Кук. Вона невдовзі зв’яжеться з тобою.
— Дуже дякую тобі, Еллсворте. Між іншим, я читаю «Хмарини і пелерини».
— І?
— О, це неймовірно. Ти знаєш, Еллсворте, це… це змушує людину думати інакше, ніж раніше.
— Авжеж, — відповів Тухі. — Інакше.
Він стояв біля вікна, дивлячись на останні сонячні промені цього холодного пообіддя. Потім обернувся і сказав:
— Чудовий день. Імовірно, один з останніх цього року. Пітере, чому б тобі не запросити Кетрін на невеличку прогулянку?
— О, з радістю! — охоче відгукнулася Кетрін.
— Тоді йдіть. — Тухі весело всміхнувся. — Кетрін, що сталося? Ти чекаєш мого дозволу?
Коли вони гуляли разом, коли опинилися на самоті в холодному сяйві вулиць, наповнених останнім сонячним промінням, Кітінґ відчув, що знову ловить себе на думці про те, що саме завжди означала для нього Кетрін — дивне почуття, яке зникало в присутності сторонніх. Він узяв її за руку. Вона забрала руку, зняла рукавичку і переплела свої пальці з його. Зненацька він згадав, що руки пітніють, якщо довго тримати їх разом, і роздратовано пришвидшив ходу. Він думав, що вони прогулюються наче Міккі та Мінні Мауси і, ймовірно, здаються перехожим смішними. Щоб струсити із себе ці думки, він подивився на її обличчя. Вона дивилася перед собою на золоте світло, він бачив її ніжний профіль і ледь уловний натяк на усмішку в кутиках уст, усмішку цілковитого щастя. Але він зауважив, що край її повіки був блідим, і подумав, чи не хвора вона на анемію.
Лойс Кук сиділа на підлозі посеред своєї вітальні, схрестивши ноги по-турецькому і демонструючи свої великі голі коліна, сірі панчохи, перехоплені підв'язками, і край блякло-рожевих панталон. Пітер Кітінґ вмостився на краєчку обтягнутого фіолетовим атласом шезлонга. Ніколи досі він не почувався так ніяково під час першої зустрічі з клієнтом.
Лойс Кук виповнилося тридцять сім. Вона наполегливо заявляла, у приватних розмовах та публічно, що їй шістдесят чотири. Усі повторювали це, як ексцентричний жарт, що створював навколо її імені невиразне враження вічної молодості. Вона була висока, худорлява, вузькоплеча, але стегнаста. Мала витягнуте, жовтаве обличчя і близько посаджені очі. Волосся падало на вуха масними пасмами. Нігті були поламані. Лойс Кук мала обурливо недоглянутий вигляд, але це нехлюйство було таке ж показне і ретельно обдумане, як ошатна доглянутість — і слугувало тій самій меті.
Вона безперервно говорила, гойдаючись вперед і назад на підборах:
— …так, у Бавері. Приватна резиденція. Храм у Бавері. У мене є ділянка, я її захотіла і купила, отак просто, чи то мій телепень-юрист купив її для мене, ви мусите познайомитися з моїй юристом, у нього тхне з рота. Не знаю, скільки ви мені коштуватимете, але це не має значення, гроші — це банально. Капуста теж банальна. У будинку повинно бути три поверхи і вітальня з кахляною підлогою.
— Міс Кук, я прочитав «Хмарини і пелерини», і це стало для мене духовним одкровенням. Дозвольте мені зарахувати себе до тих обраних, які розуміють сміливість та надзвичайність того, що ви досягнули самостійно, тоді коли…
— Ох, облиште це лайно, — перебила міс Кук і підморгнула йому.
— Але я справді так думаю, — сердито відрізав він. — Мені сподобалася ваша книжка. Я…
Вона нудьгувала.
— Це так банально, — протягнула вона, — коли тебе розуміє кожен.
— Але містер Тухі сказав…
— О так, містер Тухі, — її очі стали пильні, нахабно винні, наче очі дитини, яка щойно утнула якийсь огидний маленький вибрик. — Містер Тухі. Я очолюю гурт молодих письменників, і містер Тухі дуже в нас зацікавлений.
— Справді? — запитав він радісно. Це був перший очевидний зв’язок між ними. — Це дуже цікаво, бо містер Тухі також збирає невеличкий гурт молодих архітекторів, і він був досить люб’язним, щоб подумати про мою кандидатуру на посаду голови.
— О, — мовила вона і знову підморгнула. — Один із нас?
— Із кого?
Він не знав, чим саме, але знав, що розчарував її. Вона розреготалася. Сиділа, уп’явшись у нього очима, і невимушено реготала йому в обличчя, сміючись не доброзичливо і не весело.
— Що за… — він стримався. — Міс Кук, що сталося?
— О Боже! — сказала вона. — Ви такий солодкий. Солодкий хлопчик — і такий гарненький!