— Містер Тухі — видатна людина, — сердито вимовив він. — Він най… найшляхетніша особистість, яку я колись…
— О містер Тухі — прекрасна людина. — Її голос звучав дивно, у ньому не було жодної поваги. — Мій найкращий товариш. Найпрекрасніша людина у світі. Є світ і є містер Тухі — як закон природи. Крім того, подумайте лишень, як вдало це римується: Тухі-непрухи-міщухи-лепетухи. Але він святий. Це велика рідкість. Така ж рідкість, як геній. Я — геній. Я хочу вітальню без вікон. Жодних вікон, пам’ятайте про це, коли проектуватимете. Жодних вікон, кахляна підлога і чорна стеля. І ніякого струму. Я не хочу електричного освітлення у моєму будинку, лише гасові лампи. Гасові лампи, каміни й свічки. До біса Томаса Едісона! Між іншим, а хто це?
Її слова непокоїли не так, як її посмішка. Це не була усмішка, це був постійний посміх, що піднімав кутики великого рота, роблячи її схожою на хитре, розпусне бісеня.
— І, Кітінґ, я хочу, щоб будинок був потворним. Приголомшливо потворним. Я хочу, щоб це був найпотворніший будинок у Нью-Йорку.
— Найпотворніший, міс Кук?..
— Серденько, прекрасне таке банальне!
— Так, але… але… добре, я не бачу, як можу дозволити собі…
— Кітінґ, де ваша відвага? Чи ви не здатні на викличний жест? Усі вони працюють так важко і борються, і страждають, намагаючись створити красу, намагаючись перевершити одне одного в красі. Переплюньмо їх усіх! Дамо їм чосу! Знищмо їх одним ударом. Будьмо богами. Будьмо мерзенними.
Він погодився на замовлення. За кілька тижнів Кітінґ перестав ніяковіти, згадуючи про неї. Хоч би де він згадував про свою нову роботу, скрізь бачив поштиве зацікавлення. Це була весела, але сповнена поваги цікавість. Ім'я Лойс Кук добре знали у найкращих вітальнях, що він їх відвідував. Назви її книжок спалахували в розмові, наче діаманти в інтелектуальній короні промовця. У голосах, які їх називали, завжди бриніла нотка виклику, наче промовець був страшенним відчайдухом. Ця відважність усіх задовольняла; вона ніколи не збурювала протиріч. Як на письменницю, твори якої не продавалися, її ім'я було на диво відоме і шановане. Лойс Кук була прапороносицею інтелектуального та бунтівного авангарду. Одначе Кітінґ не міг до кінця второпати, проти кого цей бунт. Чомусь він волів цього не знати.
Він спроектував такий будинок, як вона хотіла. Триповерхова споруда, частково оздоблена мармуром, частково обтинькована, прикрашена ґаргульями та каретними ліхтарями, нагадувала павільйон у парку розваг.
Його ескіз передруковували значно частіше, ніж решту його робіт, за винятком хіба що будівлі «Космо-Слотника». Один коментатор висловив думку, що «Пітер Кітінґ може стати більш ніж просто здібним молодиком, який уміє вдовольнити примхи знуджених магнатів великого бізнесу. Він пірнає в царину інтелектуального експерименту з таким клієнтом, як Лойс Кук». Тухі відгукнувся про будинок як про «грандіозний дотеп».
Але Кітінґа не покидало дивне відчуття, якийсь неприємний осад. Воно невиразно виникало, коли він працював над важливими об'єктами, що йому подобалися; він відчував його у моменти гордості за свою роботу. Не міг означити його конкретно, але знав, що почасти це почуття сорому.
Якось він зізнався в цьому Еллсворту Тухі. Але той розсміявся:
— Тобі це на користь, Пітере. Не можна дозволяти собі звикнути до перебільшеного усвідомлення власної важливості. Немає потреби обтяжувати себе абсолютом.
5
Домінік повернулася до Нью-Йорка. Вона повернулася без мети, лише тому, що не могла залишатися у своєму заміському будинку більш ніж три дні після останніх відвідин кар'єру. Вона мусила побути в місті; ця потреба стала нагальною, нездоланною і безглуздою. Вона нічого не сподівалася від нього. Але хотіла відчути його вулиці та будинки, що утримували її тут. Прокинувшись зранку, вона почула притлумлений гуркіт автівок надворі внизу; цей звук принизив її, нагадав, де вона опинилася і чому. Вона підійшла до вікна, широко розвела руки, тримаючись за краї рами, неначе обіймаючи фрагмент міста, всі його вулиці й дахи, намальовані на склі між її руками.
Вона виходила і довго гуляла сама. Ходила швидко, тримаючи руки в кишенях старого пальта з піднятим коміром. Переконувала себе, що не сподівається зустріти його. Вона його не шукала. Але мусила бути надворі, бездумно, безцільно блукаючи, іноді годинами.
Вона завжди ненавиділа міські вулиці. Вона бачила обличчя, що пропливали повз, обличчя, які страх зробив схожими одне на одне — страх як спільний знаменник, страх перед собою, страх усіх разом і кожного окремо, страх, через який вони були готові напасти на те, що було святим для котрогось на їхньому шляху. Домінік не могла визначити природи цього страху, але завжди відчувала його присутність. Вона залишалася чистою і вільною для однієї пристрасті — ні до чого не торкатися. Колись їй подобалося вдивлятися в обличчя людей, їй подобалося відчувати безсилля їхньої ненависті, бо в неї не було нічого, що вони могли б забрати.