Вона обернулася до нього.
— Привіт, Пітере.
— Ти, звісно, знайома з Пітером Кітінґом? — усміхнувся Тухі.
— О так. Пітер колись був закоханим у мене.
— Домінік, ти вжила неправильний час, — сказав Кітінґ.
— Пітере, не варто серйозно ставитися до того, що каже Домінік. Вона й не хоче, щоб ми серйозно до цього ставилися. Домінік, ти хочеш приєднатися до нашої маленької групи? Твої професійні вміння дають тобі повне право на це.
— Ні, Еллсворте. Я не хочу приєднуватися до вашої маленької групи. Насправді, щоб таке зробити, мені бракує ненависті до тебе.
— Чому ти це не схвалюєш? — гаркнув Кітінґ.
— Ну що ти, Пітере! — без пауз між словами відповіла вона. — Звідки в тебе такі думки? Я аж ніяк не проти. Адже так, Еллсворте? Гадаю, що це корисна і, вочевидь, потрібна ініціатива. Це саме те, чого ми всі потребуємо — і заслуговуємо.
— Ми можемо сподіватися на твою присутність на наступних зборах? — запитав Тухі. — Приємно мати такого тямущого слухача, який геть нічому не перешкоджатиме — я про наступні збори.
— Ні, Еллсворте. Дякую. Я прийшла лише з цікавості. Ти зібрав тут цікаве товариство. Юні будівельники. Між іншим, чому ти не запросив чоловіка, який спроектував будинок Енрайта — як там його звати? — Говарда Рорка?
Кітінґ відчув, як стиснулися його щелепи. Але вона невинно дивилася на них і сказала це так легко, тоном побіжного зауваження… «Мабуть, — думав він, — вона не мала на увазі… чого?» — запитував він сам у себе і додавав: «Не мала на увазі нічого такого, про що цієї миті подумав я, нічого такого, що мене налякало б».
— Я не мав приємності познайомитися з містером Рорком, — похмуро відповів Тухі.
— Ти його знаєш? — запитав Кітінґ.
— Ні, — відповіла вона. — Я лише бачила ескіз будинку Енрайта.
— І? — наполягав Кітінґ. — Яка твоя думка?
— Я про це не думаю.
Потім вона повернулася і вийшла, Кітінґ її супроводжував. Він розглядав її в ліфті, коли вони спускалися вниз. Він побачив її руку в щільній чорній рукавичці, що тримала за кутик сумочку. М’яка недбалість її пальців здавалася зухвалою і водночас привітною. Він знову відчув себе переможеним.
— Домінік, скажи, навіщо ти прийшла сюди?
— О, я давно ніде не була, тому й вирішила почати звідси. Знаєш, коли я йду плавати, то не люблю катувати себе, поступово занурюючись у холодну воду. Я відразу пірнаю, і це страшенно неприємно, але потім відразу стає легше.
— Про що ти? Що поганого у цьому зібранні? Урешті-решт, ми не плануємо нічого певного. Ми не маємо жодної програми дій. Я навіть не знаю, навіщо ми там.
— Саме це, Пітере. Ви навіть не знаєте, навіщо ви там.
— Це лише гурт товаришів, які хочуть бути разом. Спілкуватися. Кому це зашкодить?
— Пітере, я втомилася.
— Добре, чи твій сьогоднішній візит означає принаймні, що ти покинула своє відлюддя?
— Так. Лише це… Моє відлюддя?
— Я весь час намагався зв'язатися з тобою, ти ж це знаєш.
— Невже?
— Я повинен розповісти тобі, який радий бачити тебе знову?
— Ні. Вважаймо, що ти вже це сказав.
— Знаєш, Домінік, ти змінилася. Я не можу точно сказати як саме. Але змінилася.
— Справді?
— Вважаймо, що я вже сказав тобі, яка ти гарна, бо мені бракує слів, щоб висловити це.
Було вже темно. Він гукнув таксі. Сів поруч із нею, повернувся і глянув їй в очі; його погляд змушував її подарувати йому підказку, сподіваючись зробити тишу між ними значущою. Вона не відвернулася. Сиділа, вивчаючи його обличчя. Здавалося, вона запитувала себе про щось, прислухалася до якоїсь думки, що він не міг її вгадати. Він повільно підсунувся і взяв її за руку. Відчув опір її руки, відчув у її негнучких пальцях силу всієї руки — не для того, щоб висмикнути руку, а щоб дозволити йому її тримати. Він підняв її руку, перевернув долонею догори і притиснув губи до зап'ястка.
Потім поглянув на її обличчя і впустив руку, яка на мить зависла у повітрі, з негнучкими, напівзігнутими пальцями. Це вже не була та байдужість, яку він пам'ятав. Це була відраза, така величезна, що здавалася безликою і не могла образити його, бо стосувалася не лише однієї людини. Зненацька він відчув її тіло; не відчував ані бажання, ані обурення, а просто його присутність поруч із ним, під її одягом. Він мимоволі запитав:
— Домінік, хто він?
Вона повернула до нього обличчя. Він побачив, як примружилися її очі. Побачив, як розтягнулися її вуста, стаючи повнішими, м'якшими; вона спроквола всміхнулася і відповіла, уп'явшись у нього очима: