— Певно, що так. Тільки я не вірю, що такі вечори відкривають якісь перспективи.
— То ти підеш цього разу?
— Чому саме цього разу?
— Ну, по-перше, тому, що ця клята чума Кікі Голкомб напосідається на мене. Учора вона вмовляла мене дві години, і через неї я спізнився на обід із приятелькою. Її репутацію буде зруйновано, бо такий будинок, як в Енрайта, споруджується в місті, а вона не може продемонструвати в своєму салоні його архітектора. Вона колекціонує архітекторів. Вона наполягала, щоб я привів тебе, і я їй це пообіцяв.
— Навіщо?
— Зокрема тому, що наступної п’ятниці в неї буде Джоел Саттон. Спробуй, навіть якщо це нестерпно для тебе, поводитися з ним люб’язно. Я чув, що він майже вирішив віддати тобі цей будинок. Невеличкий особистий контакт може стати саме тим, що залагодить справу. Навколо нього багато охочих. Усі вони будуть там. Я хочу, щоб ти теж там був. Я хочу, щоб ти отримав це замовлення. Я не хочу нічого й чути про гранітні каменярні протягом наступних десяти років. Мені не подобаються гранітні каменярні.
Рорк сів за стіл, схопившись обома руками за стільницю, щоб не впасти. Він був виснаженим після чотирнадцятьох годин на роботі й подумав, що таки мусить бути виснаженим, але не відчував цього. Він згорбився, намагаючись розслабитися, але йому це не вдалося; його руки залишалися напружені, їх судомило, а лікоть тремтів безперервним, дрібним дрожем. Він широко розставив свої довгі ноги — одна зігнута і нерухома, впиралася коліном у стіл, друга, починаючи від стегна і донизу, нетерпляче здригалася. У ці дні йому було важко примусити себе відпочити.
Тепер Рорк винаймав велику кімнату в маленькому сучасному багатоквартирному будинку на тихій вуличці. Він обрав цей будинок, бо над його вікнами не було карнизів, а на зовнішніх стінах — панелей. У його кімнаті було лише кілька простих меблів; вона була чиста, простора і порожня; здавалося, що в кутках відлунювало.
— Чому б не піти, бодай один раз? — наполягав Геллер. — Там не буде аж так жахливо. Це може навіть розвеселити тебе. Зустрінеш там чимало давніх приятелів. Джон Ерік Снайт, Пітер Кітінґ, Ґай Франкон із дочкою — ти повинен із нею познайомитися. Ти колись читав її статті?
— Я піду, — зненацька погодився Рорк.
— Ти часом такий непередбачуваний, що навіть можеш бути розсудливим. Я заїду по тебе о восьмій тридцять у п’ятницю. Форма одягу офіційна. До речі, у тебе є смокінг?
— Енрайт примусив мене його купити.
— Енрайт — дуже розсудлива людина.
Коли Геллер пішов, Рорк іще довго сидів за столом. Він вирішив піти на прийняття, бо знав, що це останнє місце на землі, де Домінік хотілося б із ним зустрітися.
— Немає нічого безглуздішого, моя люба Кікі, — казав Еллсворт Тухі, — ніж заможна жінка, яка має за хобі розважати гостей. Одначе будь-яке безглуздя по-своєму чарівливе. Скажімо, аристократія — наймарнотніше явище з усіх.
Кікі Голкомб морщила носа, несхвально мурмосячись, але порівняння з аристократією їй сподобалося. Три кришталеві люстри осявали її бальну залу у флорентійському стилі, та коли вона поглянула на Тухі, світло відбилося в її очах, перетворивши їх на вологі скупчення іскор між густо намальованими віями.
— Ти кажеш огидні речі, Еллсворте. Не знаю, чому я все одно весь час тебе запрошую.
— Саме тому, люба моя. Думаю, ти запрошуватимеш мене так часто, як мені цього заманеться.
— І як слабка жінка може встояти?
— Ніколи не починайте сперечатися з містером Тухі, — сказала місіс Гіллеспі, висока жінка з намистом із великих діамантів, завбільшки як зуби, що вона їх повсякчас демонструвала, всміхаючись. — Це марно. Ми безперечно програємо.
— Суперечка, місіс Гіллеспі, — відповів він, — один із тих чинів, що не мають ані чарівності, ані користі. Залиште її мізковитим чоловікам. Мозок, звісно, — це небезпечне визнання слабкості. Кажуть, чоловіки починають розвивати мозок, коли зазнають поразки у всьому іншому.
— Ви зовсім не це маєте на думці, — сказала місіс Гіллеспі, натомість її усмішка ввібрала його слова як приємну істину. Вона тріумфально заволоділа ним і відвела вбік, укравши в місіс Голкомб, яка на мить відвернулася, щоб привітати нових гостей. — Ви, чоловіки з інтелектом, — такі діти. Ви такі чутливі. З вами потрібно панькатися.
— Не робіть так, місіс Гіллеспі. Бо ми із цього скористаємося. І демонструвати розум — це так вульгарно. Це навіть вульгарніше, ніж демонструвати багатство.
— О, любий мій, ви ж усе зрозуміли. Зараз, звісно, я чула, ви хтось на кшталт радикала, але я не сприймаю цього серйозно. Жодним чином. Як вам це подобається?