Потім глянула на нього, гола, очікуючи, відчуваючи простір між ними, наче тиск на живіт, знаючи, що для нього це теж тортури і що все саме так, як вони обоє хотіли. Він підвівся, підійшов до неї, а коли обійняв, її руки охоче піднялися, і вона відчула, як його тіло вкарбувалося в її тіло у неї під руками, що огортали його, відчула його ребра, пахви, його спину, його лопатки під своїми пальцями, його рот на своєму; відчула все це з покірністю, що була войовничіша, ніж її боротьба з ним.
Пізніше, лежачи біля нього, під його ковдрою, роздивляючись його кімнату, вона запитала:
— Рорк, чому ти працював у тому кар'єрі?
— Ти це знаєш.
— Так. Будь-хто інший обрав би роботу в архітектурному бюро.
— І ти не мала би бажання мене знищити.
— Ти це розумієш?
— Так. Не виляй. Зараз це не має значення.
— Ти знаєш, що будинок Енрайта — найкраща споруда в Нью-Йорку?
— Я знаю, що це знаєш ти.
— Рорк, ти працював у тому кар’єрі, коли у тебе був будинок Енрайта і багато інших Енрайтових будинків, а ти трощив граніт, наче…
— Іще мить, і ти розтанеш, Домінік, а завтра про це шкодуватимеш.
— Так.
— Домінік, ти дуже гарна.
— Ні.
— Ти гарна.
— Рорк, я… я все одно хочу тебе знищити.
— Думаєш, я прагнув би тебе, якби ти цього не хотіла?
— Рорк…
— Хочеш почути це знову? Частину цього? Я хочу тебе, Домінік. Я хочу тебе. Я хочу тебе.
— Я… — вона затнулася, і слово, що вона його не промовила, майже вчувалося у її диханні.
— Ні, — сказав він. — Ще ні. Не кажи цього поки що. Спи.
— Де? З тобою?
— Тут. Зі мною. Зранку я приготую для тебе сніданок. Ти знаєш, що я сам готую для себе сніданки? Тобі сподобається дивитися на це, наче на роботу в кар’єрі. Потім ти підеш додому і думатимеш, як мене знищити. Добраніч, Домінік.
8
Жалюзі на вікнах її вітальні залишалися підняті, й вогні міста злітали до чорного обрію посеред скляної шиби. Домінік сиділа за столом, виправляючи останні рядки в статті, коли почула дзвінок у двері. Гості не приходили до неї без попередження — і вона підвела голову, тримаючи олівець у повітрі, сердита і зацікавлена. Вона почула кроки покоївки у вестибюлі, потім та зайшла, оголошуючи: «Вас хоче бачити якийсь джентльмен». Нотки ворожості в її голосі спричинило те, що джентльмен відмовився називатися.
«Це чоловік із рудим волоссям?» — хотіла запитати Домінік, але стрималася; рвучко шарпнула олівцем і сказала:
— Запросіть його.
Двері відчинилися; і на тлі освітленого вестибюля вона побачила довгу шию і похилі плечі, силует пляшки; багатий, насичений голос промовив:
— Доброго вечора, Домінік. — І вона впізнала Еллсворта Тухі, якого ніколи не запрошувала до своєї оселі.
Вона посміхнулася і відповіла:
— Доброго вечора, Еллсворте. Я так давно тебе не бачила.
— Думаю, сьогодні ти мала би чекати на мене. — Він обернувся до покоївки: — «Куантро», будь ласка, якщо він у вас є, а я впевнений, що є.
Покоївка зиркнула на Домінік виряченими очима; Домінік мовчки кивнула, і покоївка вийшла, зачинивши двері.
— Працюєш, як завжди? — запитав Тухі, розглядаючи завалений паперами стіл. — Тобі личить, Домінік. До того ж є результат. Останнім часом ти пишеш набагато краще.
Вона опустила олівець, відкинула руку на спинку крісла, напівобернувшись до нього і безтурботно його розглядаючи.
— Еллсворте, чого тобі треба?
Він не сів, а так і стояв, роззираючись довкола з неквапливою цікавістю фахівця.
— Непогано, Домінік. Майже так, як я очікував. Трохи прохолодно. Знаєш, я не ставив би там цей біло-блакитний стілець. Надто очевидно. Надто доречно. Саме те, що люди сподіваються побачити на цьому місці. Я обрав би морквяно-червоний. Потворний, викличний, нахабно-червоний. Наче волосся містера Рорка. Це так, до слова — просто зручна синтаксична структура, — нічого особистого. Лише один дотик контрастного кольору задасть тон усій кімнаті. Подібні прийоми надають місцю елегантності. Твої квіткові композиції прекрасні. Картини теж — непогано.
— Годі, Еллсворте, у чому річ?
— Хіба ти не знаєш, що я тут ніколи досі не був? Ти мене чомусь не запрошувала. Не знаю чому. — Він зручно вмостився, схрестивши ноги і витягнувши їх перед собою, показавши сталево-сіру шкарпетку, що визирала з-під штанів, і смужку шкіри над нею, синювато-білу, з кількома чорними волосинами. — Але ти була така антисоціальна. У минулому часі, люба, у минулому часі. Ти казала, що ми давно не бачилися? Це правда. Ти була така заклопотана — такими незвичайним обставинами. Візити, вечері, бари і чаювання. Адже так?