— Еллсворте, якщо хтось із нас спробує повторити те, про що ми розмовляли сьогодні ввечері, інший це заперечуватиме, тому ніколи нічого не можна буде довести. Тому ми можемо бути щирі одне з одним, так? Ми в безпеці. Чому ти ненавидиш його?
— Я ніколи не казав, що ненавиджу його.
Вона стенула плечима.
— Щодо решти, — додав він, — думаю, ти й сама знаєш відповідь.
Вона повільно кивнула віддзеркаленому вогнику своєї цигарки у шибі.
Він підвівся, підійшов до неї і став поруч, дивлячись на вогні міста внизу, на кутасті обриси будівель, на темні стіни, що від сяйва вікон здавалися прозорими, наче були накриті чорним, тонким серпанком на суцільній масі сяйва. І Еллсворт Тухі тихо сказав:
— Поглянь на це. Найвище досягнення, правда? Героїчне досягнення. Подумай про тисячі людей, які працювали, щоб це створити, і про мільйони, які цим користуються. І кажуть, що це завдяки силі духу десятка людей, тут і там у різні часи, лише десятка людей — можливо, менше, — без них нічого цього не було б. І це може бути правдою. А якщо це так, знову ж таки, маємо дві відмінні позиції. Можемо сказати, що в тій десятці були видатні доброчинці і що всі ми живимося результатами надзвичайної величі їхнього духу, радісно користуємося їхніми досягненнями, вдячно і по-братерському. Або ж, можемо сказати, що пишнотою своїх досягнень, до яких нам ніколи не дорівнятися і не доскочити, той десяток показав нам, хто ми такі, показав, що ми не хочемо вільних дарів їхньої величі, що віддаємо перевагу печері біля смердючого болота і видобуванню вогню за допомогою тертя паличок, а не їхнім хмарочосам і неоновим вогням, якщо печера і палички — це межа наших творчих здібностей. Яку з цих двох позицій, Домінік, ти назвала би по-справжньому гуманною? Бо, знаєш, я гуманіст.
Невдовзі Домінік почала легше сходитися з людьми. Вона навчилася сприймати самотортури як тест на витримку, заради цікавості спонукаючи себе з'ясовувати, скільки вона зможе витримати. Вона проходила крізь офіційні прийняття, театральні вистави, вечері, танці — прихильна й усміхнена; усмішка робила її обличчя яскравішим і холоднішим, немов зимове сонце. Вона байдужо вислуховувала беззмістовні слова, вимовлені так, наче промовця образив би щонайменший натяк на щиру зацікавленість слухача, наче тільки нудьга була єдиним зв'язком між людьми, єдиною підтримкою їхньої сумнівної гідності. Вона кивала на все і все сприймала.
— Так, містере Ґолт, я вважаю, що Пітер Кітінґ — це людина століття, нашого століття.
— Ні, містере Інскіп, не Говард Рорк, ви ж не хочете Говарда Рорка… Шахрай? Звісно, він шахрай. Щоб оцінити чесність людини, потрібна чесність почувань… Нічого особливого? Так, містере Інскіп, звісно, у Говарді Рорку немає нічого особливого. Уся річ у розмірі та відстані — відстані… Ні, я не надто розумію, містере Інскіп, я втішена, що вам подобаються мої очі — так, вони завжди такі, коли я радію, — і мені дуже приємно чути, що, на вашу думку, в Роркові не має нічого особливого.
— Ви знайомі з містером Рорком, місіс Джонс? І він вам не сподобався?.. О, це тип людини, якій неможливо співчувати? Яке точне спостереження. Співчуття — це чудово. Це те, що відчуваєш, дивлячись на розчавлену гусінь. Натхненний досвід. Можна піддатися і розростися вшир — знаєте, наче зняти корсет. Коли співчуваєш, не потрібно підтискати живіт, серце чи душу. Все, що ти маєш зробити — поглянути вниз. Так значно простіше. Коли дивишся вгору, починає боліти шия. Співчуття — це велика чеснота. Воно виправдовує страждання. А в світі мусить існувати страждання, інакше до нас не прийде співчуття… О, воно має і зворотний бік, але такий суворий, такий вимогливий… Захват, місіс Джонсон, захват. Але тут потрібно дещо більше, ніж корсет… Отож я і кажу, що кожен, хто не здатен викликати співчуття — це зла людина. Як Говард Рорк.
Пізно ввечері вона часто приходила до Рорка. З’являлася без попередження, впевнена, що він буде там і на самоті. У його кімнаті не було необхідності стримуватися, брехати, погоджуватися і вилучати себе з буття. Тут вона могла вільно опиратися, бачити, що її опір має супротивника занадто сильного, щоб боятися боротьби, достатньо сильного, щоб потребувати її; вона виявляла волю, що визнавала її право залишати свою суть недоторканою і цілісною, хіба що мати змогу в чесному поєдинку перемагати чи бути переможеною, але зберегти себе в перемозі й у поразці, не перетворюючись на безсенсовий, безликий фарш.
Коли вони опинялися разом у ліжку, відбувався — як це й мало бути, як вимагала природа цього чину — акт насилля. Це була капітуляція, посилена їхнім опором. Це був акт напруги, бо все суттєве на землі є наслідком напруги. Це був наче електричний струм, сила якого, підживлена опором, ллється туго натягнутими металевими дротами; це було наче напруга води, що набуває моці, стримувана насильно дамбою. Дотики його тіла були не пестощами, а хвилями болю, він ставав болем через те, що його так прагнули, через вивільнене бажання, яке накопичилося протягом минулих годин і яке відмовлялися задовольнити. Це був акт зціплених зубів і ненависті, нестерпна агонія, пристрасть — слово, що від початку означало страждання; це була мить, створена ненавистю, напругою, болем; мить, що нищила власні складові, вивертаючи їх, тріумфуючи, перетворюючись на заперечення всього страждання і на його протилежність — екстаз.