Траплялися вечори, коли вони разом сиділи біля величезного вікна, високо над містом. Їй подобалося дивитися на нього. Він стояв упівоберта до неї, курив і дивився на місто внизу. Вона відходила від нього, сідала на підлогу посеред кімнати і вбирала його очима.
Одного разу, коли він встав із ліжка, вона ввімкнула світло і побачила, що він стоїть голий біля вікна; вона подивилася на нього, а потім сказала тихим, розпачливим і сповненим щирості голосом:
— Рорк, все, що я зробила в житті — це через оцей світ, який минулого літа примусив тебе працювати в каменярні.
— Я знаю.
Він сів у ногах ліжка. Вона підповзла до нього, притиснулася обличчям до його стегна, скрутилася клубочком, залишивши ноги на подушці, опустивши руки і повільно пестячи його ногу, від щиколотки до коліна і вгору, і сказала:
— Але, звісно, якби я могла, то минулої весни, коли ти був без грошей і без роботи, я відіслала б тебе на ту ж таки роботу, у той же кар’єр.
— Я і це знаю. Та, може, і не відіслала б. Можливо, ти влаштувала би мене прибирати туалет у клубі Гільдії архітекторів.
— Так, можливо. Поклади руку мені на спину, Рорк. Просто тримай її. Отак, — вона лежала нерухомо, сховавши обличчя в його колінах, її рука звисала з ліжка, не рухаючись, наче у ній не залишилося нічого живого, крім клаптика шкіри між лопатками під його рукою.
У вітальнях, що вона їх відвідувала, у ресторанах, у кабінетах Гільдії архітекторів Америки пліткували про неприязнь міс Домінік Франкон зі «Знамена» до Говарда Рорка, цього дивака, архітектора Роджера Енрайта. Це створило йому певну скандальну славу. Казали: «Рорк! Знаєте, це той хлопець, якого Домінік Франкон на дух не переносить».
«Франконова дочка непогано знається на архітектурі, і якщо вона каже, що він нікудишній, то це означає, що він іще гірший, ніж я про нього думав».
«Господи, та ці двоє повинні ненавидіти одне одного! Хоча, як я розумію, вони навіть не знайомі».
Їй подобалося чути ці розмови. Їй було приємно, коли Етельстан Бізлі написав у своїй колонці в бюлетені Гільдії, обговорюючи архітектуру середньовічних замків: «Щоб зрозуміти похмуру лють цих споруд, ми повинні згадати, що між феодальними можновладцями точилися затяті війни — дещо схожі, як у міс Домінік Франкон і містера Говарда Рорка».
Остін Геллер, який уважав себе її другом, якось завів про це з нею мову. Він був лютішим, ніж будь-коли; його обличчя втратило всю звичну саркастичну чарівливість.
— Домінік, що ти до дідька лисого виробляєш? — гаркнув він. — Це найбільше журналістське хуліганство, що будь-коли з'являлося друком. Чому б тобі не приберегти такі витівки для Еллсворта Тухі?
— А Еллсворт непоганий, правда? — зауважила вона.
— Урешті-решт, у нього вистачає порядності не вдаватися до своїх брудних прийомів стосовно Рорка — хоча, звісно, це теж непристойно. Що з тобою сталося? Ти хоч розумієш, про кого і що ти несеш? Було все нормально, поки ти розважалася, вихваляючи огидних виродків дідуся Голкомба чи змушувала накласти у штани свого батька і того гарненького хлопчика з обкладинок кухонних календарів, якого він узяв за партнера. Хай там як, це не мало жодного значення. Але використовувати ті самі інтелектуальні прийомчики, оцінюючи таку людину як Рорк… Знаєш, я насправді вважав, що тобі притаманна порядність і здоровий глузд — якби ж тобі тільки дали можливість їх розвинути. Відверто кажучи, я вважав, що ти поводилася як стерво заради того, щоб наголосити на посередності тюхтіїв, про роботу яких писала. Але я не думав, що ти і справді така безвідповідальна сучка.
— Ти помилявся, — відповіла вона.
Одного ранку до її кабінету ввійшов Роджер Енрайт і, не вітаючись, сказав:
— Бери капелюх. Ти їдеш зі мною, щоб це побачити.
— Доброго ранку, Роджере, — відповіла вона. — Побачити що?
— Будинок Енрайта. Те, що ми вже побудували.
— Авжеж, Роджере, — підвелася вона, посміхаючись. — Я дуже хочу побачити будинок Енрайта.