Пітер Кітінґ був ошелешеним. Раптова відданість Домінік його кар'єрі вражала, тішила і давала неабиякі прибутки; всі йому це казали; але у певні моменти він не почувався ні враженим, ані втішеним, а лише зніяковілим.
Він намагався уникати Ґая Франкона.
— Пітере, як тобі це вдалося? Як ти це зробив? — допитувався Франкон. — Вона, мабуть, шаленіє від тебе! Хто б подумав, що саме Домінік?.. І хто б міг подумати, що вона на таке здатна? Вона зробила б мене мільйонером, якби вдалася до цих своїх фокусів п’ять років тому. Але, звісно, батько не надихає так, як… — та вловивши понурий вираз Кітінґового обличчя, змінив закінчення речення: — як її прихильник, скажімо.
— Послухай, Ґаю, — почав було Кітінґ, але затнувся, зітхнув і пробурмотів: — Будь ласка, Ґаю, ми не маємо…
— Знаю, знаю, знаю. Не маємо поспішати. Але, чорт забирай, Пітере, entre nous, хіба вона не робить це так публічно, наче заручини? І голосніше. — Потім його усмішка зів’яла, і Франконове обличчя стало щире, миролюбне, відверто постаріле в одному з тих рідкісних спалахів справжньої гідності. — Я задоволений, Пітере, — просто промовив він. — Я хотів, щоб це сталося. Зрештою, я завжди любив Домінік. І я щасливий. Я знаю, що віддаю її в хороші руки. Її, а згодом і все інше.
— Послухай, старий, ти мені вибачиш? У мене такий божевільний графік — спав нині лише дві години, фабрика Колтона, ти ж знаєш, Господи, що за робота! — дякуючи Домінік — сказитися можна, але зачекай, ось коли побачиш! А ще як побачиш чек!..
— Хіба вона не чудова? Ти можеш сказати мені, нащо вона це робить? Я запитував у неї, але не зміг второпати ані слова, вона намолола найшаленіших нісенітниць, ти ж знаєш, як вона висловлює свої думки.
— Пусте, ми не повинні непокоїтися, поки вона робить те, що робить.
Він не міг зізнатися Франкону, що й сам не знає відповіді, не міг визнати, що віч-на-віч не бачився з Домінік місяцями; що вона відмовляється бачитися з ним.
Він пригадував останню розмову з нею — у таксі, коли вони поверталися зі зборів Тухі. Він пам’ятав байдужий і спокійний її образ — цілковиту зневагу без гніву. Після цього він міг очікувати будь-чого — крім того, що вона стане його прихильницею, прес-секретарем, майже сутенеркою. «Найгірше, — думав він, — що, думаючи про неї, у мене виникають такі порівняння».
Він часто бачив її відтоді, як вона розпочала свою непрохану кампанію; його запрошували на її вечірки — і представляли майбутнім клієнтам; але йому не дозволяли залишитися з нею на самоті ні на мить. Він намагався подякувати їй і розпитати. Але не міг присилувати до розмови, що вона її не хотіла продовжувати, серед натовпу гостей, які товклися навколо них. Тому він лише ввічливо всміхався — її рука випадково лягала на чорний рукав його смокінга, вона дотикалася до нього стегном, коли вони опинялися поруч, і її поза, власницька та інтимна, перетворювалася на виклично інтимну, бо вона її не помічала, оповідаючи захопленому колу, що думає про будівлю «Космо-Слотника». Він чув заздрісні зауваження від усіх своїх друзів і з гіркотою думав, що був, мабуть, єдиною людиною в Нью-Йорку, яка не вважає, що Домінік Франкон у нього закохана.
Але він знав небезпечну мінливість її примх, а це була занадто вигідна примха, щоб її зіпсувати. Він тримався від неї якнайдалі та присилав їй квіти; плив за течією і намагався не думати про це; його непомітно підточувало почуття невиразного неспокою.
Якось він випадково зустрів її у ресторані. Побачив, що вона обідає сама і скористався з нагоди. Він підійшов до її столика, маючи намір поводитись, наче давній приятель, який не пам'ятав нічого, крім її неймовірної прихильності. Після багатьох веселих коментарів про його везіння, він запитав:
— Домінік, чому ти не хочеш зі мною бачитися?
— А навіщо нам із тобою бачитися?
— Боже милостивий!.. — мимоволі вирвалося в нього, різко, із присмаком довго стримуваної люті, й він похапцем виправився, всміхнувшись: — Добре, ти не думаєш, що заборгувала мені нагоду віддячити тобі?
— Ти дякував мені. Чимало разів.
— Так, але чи не думаєш ти, що нам варто зустрітися наодинці? Ти не думаєш, що я можу почуватися трішечки… спантеличено?
— Я про це не думала. Але, мабуть, можеш.
— Ну і?..
— Ну і — що?
— Про що йдеться?
— Зараз про… п'ятдесят тисяч доларів, напевно.
— Ти нестерпна.
— Хочеш, щоб я це припинила?
— О, ні! Тобто не…
— Не замовлення. Добре. Ти їх матимеш і надалі. Бачиш? То про що нам спілкуватися? Я роблю дещо для тебе, і ти задоволений, що я це роблю — тому між нами досконале порозуміння.