Будинок стояв на березі Іст-Ріверу і нагадував піднесені вгору руки. Кристально чіткі конструкції громадилися одна на одну так зграбно, що здавалося, споруда перебуває у постійному русі — поки не ставало зрозуміло, що це враження створює лише напрямок погляду, змушеного рухатися в певному ритмі. Стіни із блідо-сірого вапняку на тлі неба сріблилися і мали чистий, мінливий полиск металу, але металу, що став теплою живою субстанцією, вирізаною найгострішим з усіх інструментів — цілеспрямованою людською волею. Завдяки їй будинок жив дивовижним власним життям, і в думках споглядальників невідь чому, безпричинно і без очевидного зв'язку з думками про споруду спливало сім слів: «…за подобою своєю та за образом своїм…».
Юний фотограф зі «Знамена» зауважив Говарда Рорка, який стояв на самоті навпроти будинку, біля парапету набережної. Він, простоволосий, відхилився назад, тримаючись руками за парапет, і дивився на будинок. Це була невимушена, неусвідомлена поза. Юний фотограф глянув на Роркове обличчя і до нього повернулися давні бентежні думки: він завжди дивувався, чому почуття, що ми їх переживаємо вві сні, набагато яскравіші, ніж будь-що відчуте в реальності, чому нічні жахи бували такі всеохопні, а екстази — такі яскраві, і що це за надзвичайний стан, що його неможливо зазнати в житті; йшлося про стан, який відчуваєш, коли вві сні прямуєш униз стежкою, пробиваючись крізь зелене листя, а повітря сповнене очікування, безпричинного, всеохопного захвату — а коли прокидаєшся, то не можеш цього пояснити, тобі просто снилася стежка в якомусь лісі. Він подумав про це, бо вперше побачив цю надзвичайну емоцію в реальності, побачив її на Рорковому обличчі, зверненому до будинку. Фотограф був молодим, новачок у газетярській справі; він іще не знав про неї багато, але любив свою роботу і захоплювався фотографією змалечку. І він сфотографував Рорка саме тієї миті.
Згодом фотографію побачив художній редактор «Знамена» і гаркнув:
— Що це таке, чорт забирай?
— Говард Рорк, — сказав фотограф.
— Хто такий Говард Рорк?
— Архітектор.
— Кому, на дідька, потрібне фото архітектора?
— Ну, я просто подумав…
— Окрім того, фото якесь божевільне. Що з цим чоловіком?
І фотографію відправили в архів.
Квартири в будинку Енрайта швидко винайняли. Наймачі, які оселилися тут, хотіли жити з розумним комфортом і ні про що більше не дбали. Вони не обговорювали цілісності будинку — їм просто подобалося тут мешкати. Вони належали до людей, які ведуть корисне, активне і непублічне особисте життя.
Але інші тижні три чимало теревенили про будинок Енрайта. Казали, що він безглуздий, зроблений напоказ і штучний. Казали: «Моя люба, уявіть, що ви запрошуєте до себе місіс Морленд, живучи у такому місці, коли її будинок вирізняється таким смаком!». З’явилося і кілька людей, які заявляли: «Ви знаєте, мені радше подобається модерна архітектура, у наші дні з’явилося кілька цікавих взірців. У Німеччині є ціла школа, радше надзвичайна — але це геть ні на що не схоже. Це потворно».
Еллсворт Тухі жодного разу не згадав у своїй колонці будинку Енрайта. Читач «Знамена» написав йому: «Любий містере Тухі, що Ви думаєте про споруду, яку називають будинок Енрайта? У мене є приятель, який працює декоратором, він багато розповідав про цю будівлю, казав, що вона нікудишня. Архітектура та інші види мистецтва — це моє захоплення, я не знаю, що думати. Що Ви скажете про це у своїй колонці?». Еллсворт Тухі відповів особистим листом: «Любий друже, нині у світі будують стільки важливих споруд і відбувається стільки видатних подій, що я не можу присвятити свою колонку тривіальному явищу».
Але люди почали звертатися до Рорка — саме ті, на яких він сподівався. Цієї зими він отримав замовлення від Норісса на скромну заміську резиденцію. У травні підписав іншу угоду — на будівництво першого свого офісного центру, п'ятдесятиповерхового хмарочоса в центрі Мангеттену. Ентоні Корд, власник ділянки, виник нізвідки і протягом кількох блискучих нещадних років доробився до значних статків на Волл-стріт. Він хотів мати власну будівлю, тому звернувся до Рорка. Роркова контора розрослася до чотирьох кімнат. Працівники любили його. Вони самі не могли цього второпати і були б страшенно вражені можливістю вжити слово «любов» до холодного, неприступного, відлюдькуватого шефа. Цими словами вони зазвичай описували Рорка, бо звикли вживати їх за всіма стандартами й уявленнями свого минулого; працюючи з Рорком, вони розуміли, що ці слова не мали нічого спільного з ним, але не могли пояснити, ані який він був, ані що вони відчували до нього.