— У питаннях віри ти насамперед повинен мати віру. Адже так?
— Це так.
— Не чекай на ескізи. На них потрібен певний час, а тобі не варто відкладати подорож. Просто найми його — не підписуй угоди, це не обов'язково — віддай банкові розпорядження подбати про фінансове забезпечення його вимог і дозволь йому зробити решту. Ти не мусиш платити йому гонорар до повернення. За рік чи близько того ти побачиш усі чудові храми світу, але тут на тебе очікуватиме ще кращий, твій власний храм.
— Саме так я й хотів.
— Але варто подумати про належний розголос, належне відкриття, правильну рекламу.
— Звісно… І про рекламу?
— Авжеж. Чи ти чув бодай про одну видатну подію, що її не супроводжувала б пристойна рекламна кампанія? Без реклами далеко не заїдеш. Якщо ти поскупишся на неї, це стане виявом неповаги.
— Твоя правда.
— Якщо тобі потрібна належна реклама, ти повинен ретельно її спланувати, заздалегідь. Потрібно, щоб відкриття було наче одна велетенська фанфара, наче увертюра до опери, наче сурма Гавриїла.
— Як ти все чудово описуєш…
— Але щоб цього досягти, не дозволяй газетним шмаркачам зіпсувати ефект передчасним виливом інформації. Не оприлюднюй ескізів храму. Тримай їх у таємниці. Скажи Роркові, що ти хочеш тримати їх у таємниці. Він не заперечуватиме. Накажи підряднику спорудити високий паркан навколо будівельного майданчика. Ніхто не повинен знати, на що це буде схоже, поки ти не повернешся та особисто не очолиш відкриття. А потім — світлину в кожну бісову газету країни.
— Еллсворте!
— Перепрошую.
— Але думка правильна. Саме так ми вчинили з фільмом «Легенда про святу діву» десять років тому, а знімалося там аж дев'яносто сім осіб.
— Так. Але поки що підтримуй інтригу. Знайди собі хорошого агента зі зв'язків із пресою і поясни йому, як діяти. Можу порадити тобі чудового фахівця. Пильнуй, щоб кожного тижня у пресі з'являлося щось про таємничий храм Стоддарда. Примусь їх цікавитися. Примусь їх чекати. І коли настане час, вони будуть готові.
— Правильно.
— Але, найголовніше, не кажи Роркові, що це я порекомендував його. Не випусти нікому ані пари з вуст, що я маю із цим щось спільне. Жодній душі. Присягнися.
— Але чому?
— Тому що я маю силу-силенну друзів-архітекторів, а це дуже важливе замовлення, і я не хочу образити нічиїх почуттів.
— Так. Це правильно.
— Присягнися.
— Еллсворте!
— Присягнися мені. Спасінням своєї душі.
— Я присягаюся… цим.
— Усе гаразд. Тобі ніколи не випадало мати справу з архітекторами. А він дуже незвичайний архітектор, і ти не повинен помилитися. Тому я розповім, що саме ти повинен йому казати.
Наступного дня Тухі завітав до кабінету Домінік. Він зупинився біля її столу, всміхнувся, але промовив голосом, у якому відчувалася насмішка:
— Пригадуєш Гоптона Стоддарда і цей його храм віри, що він про нього торочить понад шість років?
— Невиразно.
— Він збирається його побудувати.
— Справді?
— Він віддає замовлення Говарду Рорку.
— Не може бути!
— Справді.
— Заради всього святого… Тільки не Гоптон!
— Гоптон.
— О, ну добре. Доведеться попрацювати з ним.
— Ні. Не втручайся. Це я намовив його доручити будівництво Роркові.
Вона сиділа непорушно, намагаючись второпати його слова, а потім спохмурніла.
Він додав:
— Я хочу, щоб ти знала, що я це зробив, щоб не було жодних тактичних прорахунків. Ніхто більше про це не знає і не дізнається. Сподіваюся, ти про це пам'ятатимеш.
Вона запитала, підтиснувши губи:
— Що ти замислив?
Він посміхнувся і відповів:
— Я збираюся його прославити.
Рорк сидів у кабінеті Гоптона Стоддарда й отетеріло слухав. Гоптон Стоддард говорив повільно; його слова лунали щиро і проймали до глибини душі, але це було тому, що він майже дослівно вивчив свою промову. Його дитячі очі дивилися на Рорка із вкрадливим визнанням провини. Уперше в житті Рорк майже забув про архітектуру і поставив на чільне місце людину; він хотів підвестися і вийти з кабінету; він не міг стерпіти цієї людини. Але його стримували слова, що вона промовляла; слова, що не могли належати цьому обличчю чи голосу.
— Отже, містере Рорк, хоча це й культова споруда, вона має бути чимсь значно більшим за це. Зауважте, ми називаємо її Храмом людської душі. Ми хочемо втілити в камені, як інші втілюють у музиці, не якесь локальне віросповідання, а саму суть релігії. А що таке суть релігії? Велике прагнення людської душі до найвищого, найшляхетнішого, найкращого. Людська душа як творець і завойовник ідеалу. Велика життєдайна сила всесвіту. Героїчний людський дух. Ось ваше завдання, містере Рорк.