— Чому ви хочете зі мною зустрітися?
— Ідеться про замовлення, звісно. Я хочу, щоб ви виконали одну роботу для будинку, який я проектую.
У слухавці тривале мовчання.
— Добре, — відповів нарешті Меллорі мертвим голосом і додав: — Що за будинок?
— Храм Стоддарда. Можливо, ви чули…
— Так, я чув. Ви його проектуєте. Хто ж не чув? Ви заплатите мені стільки, скільки платите своєму агентові зі зв'язків із громадськістю?
— Я не плачу агентам зі зв'язків із громадськістю. Я заплачу вам стільки, скільки ви скажете.
— Ви знаєте, що це не буде багато.
— Коли вам зручно прийти?
— О, хай йому грець, кажіть ви. Адже знаєте, що я не заклопотаний.
— Завтра о другій?
— Добре, — погодився Меллорі й додав: — Мені не подобається ваш голос.
Рорк засміявся:
— А мені ваш подобається. Забудьте про це і приходьте завтра о другій.
— Гаразд, — і Меллорі поклав слухавку.
Рорк теж поклав слухавку, шкірячись. Але усмішка зненацька зникла з його обличчя, і він подивився на телефон похмурим поглядом.
Меллорі не прийшов на зустріч. Минуло три дні, і Рорк пішов до нього сам.
Багатоповерховий напівзруйнований будинок із брунатного пісковику, де мешкав Меллорі, розташувався на неосвітленій вулиці, просяклій запахами рибного ринку. На нижньому поверсі з одного боку вузького входу була пральня, а з другого — будка чоботаря. Неохайна господиня будинку перепитала: «Меллорі? П'ятий поверх, із подвір'я», — і байдуже почовгала геть. Рорк піднявся вичовганими дерев'яними сходами, що їх освітлювали лампочки, натицяні у павутиння труб, і постукав у заяложені двері.
Двері відчинилися. У проймі стояв худорлявий молодик із розкошланим волоссям, суворим ротом, прямокутною нижньою губою і найвиразнішими очима, що Роркові колись випадало бачити.
— Чого вам? — гаркнув він.
— Містер Меллорі?
— Так.
— Я — Говард Рорк.
Меллорі зареготав, прихилившись до одвірка і перекриваючи рукою вхід без жодного наміру відступитися. Він був помітно п'яним.
— Оце так, — мовив він. — Власною персоною.
— Я можу ввійти?
— Навіщо?
Рорк вмостився на бильця сходів:
— Чому ви не прийшли на призначену зустріч?
— Зустріч? О так. Добре, я розповім вам, — похмуро вимовив Меллорі. — Було так: я справді збирався прийти, справді, і я вже вирушив до вашої контори, але дорогою проходив повз кінотеатр, де показували «Дві голови на подушці», то я і зайшов. Я просто мусив побачити «Дві голови на подушці».
Він вишкірився, опершись на випростану руку.
— Краще дозвольте мені ввійти, — спокійно мовив Рорк.
— Чого вже там, один чорт, заходьте.
Кімната нагадувала вузьку нору. В кутку — незастелене ліжко, повсюди купи сміття та старого одягу, газова конфорка, дешевий пейзаж у рамці із зображенням чогось схожого на хворобливо коричневу луку з овечкою; тут не було ані ескізів, ані статуеток, жодного натяку на фах мешканця.
Рорк скинув кілька книжок і сковорідку з одного стільця і всівся. Меллорі встав перед ним, шкірячись і ледь похитуючись.
— Ви все робите неправильно, — сказав Меллорі. — Так не робиться. Вам, мабуть, сильно припекло, якщо ви бігаєте за скульптором. А робиться це так: ви кличете мене до своєї контори, і коли я вперше приходжу, вас немає на місці. Удруге ви змушуєте мене півтори години чекати, а потім виходите в приймальню, потискаєте мені руку, запитуєте, чи знаю я Вілсонів із Поданка, і кажете, як чудово, що ми маємо спільних друзів, але сьогодні ви жахливо поспішаєте, проте незабаром зателефонуєте, щоб запросити мене на обід і поговорити про справи. Потім ви змушуєте мене два місяці чекати, і таки даєте замовлення. Згодом кажете мені, що я ні на що не годжуся і це було зрозуміло з першої зустрічі, тому ви викидаєте мою роботу в смітник. Потім наймаєте Валеріана Бронсона, і він виконує замовлення. Отак це робиться. Тільки не цього разу.
Але його очі зосереджено вивчали Рорка із впевненістю професіонала. Коли він говорив, його голос поступово втрачав чванькувату веселість, і на останніх реченнях його рішучість вивітрилася.
— Ні, — відповів Рорк, — лише не цього разу.
Хлопець мовчки дивився на нього.
— Ви справді Говард Рорк? — запитав він. — Мені подобаються ваші будинки. Ось чому я не хотів із вами зустрічатися. Щоб мене не нудило щоразу, коли я дивлюся на них. Я хотів би і далі думати, що ті споруди спроектувала людина, достойна їх.
— А якщо я достойний?