Галасливе обурення, що здійнялося навколо Рорка та його храму, здивувало всіх, окрім Еллсворта Тухі. Священики проклинали будівлю під час проповідей. Жіночі клуби ухвалювали резолюції протесту. Комітет матерів заповнив восьму сторінку газети, петицією із зойками на захист дітей. Відома акторка написала статтю про необхідність єднання всіх царин мистецтва, пояснюючи, що храм Стоддарда за своєю суттю неужитковий, і згадуючи час, коли вона грала роль Марії Магдалини у великій біблійській драмі. Жінка з вищого товариства поділилася з читачами спогадами про химерні храми, що їй випало бачити їх під час екзотичних подорожей, вихваляючи зворушливу віру дикунів і осуджуючи цинізм цивілізованої людини. «Храм Стоддарда, — писала вона, — це символ нездарності й занепаду»; на фотографії вона позувала в бриджах, спираючись стрункою ніжкою на шию вбитого лева. Професор коледжу надіслав редакторові газети листа, в якому розповідав про свій духовний світ і стверджував, що в такому місці, як храм Стоддарда, він не відчуває духовності. Кікі Голкомб написала редактору про свої погляди на життя і смерть.
Гільдія архітекторів Америки виступила з гідною заявою, осуджуючи храм Стоддарда як духовне та мистецьке шахрайство. Схожі заяви, в яких було менше гідності, а більше лайки, надійшли від рад американських будівельників, письменників і митців. Ніхто про них досі не чув, але вони називали себе радами, і це робило їхній голос значущим. Люди казали одне одному: «А ви знаєте, Рада американських будівельників назвала цей храм взірцем архітектурної мерзоти?», — казали таким тоном, що натякав на близьке знайомство з найкращими представниками світу мистецтва. Співрозмовник не хотів визнавати, що й гадки не має про таку організацію, тому відповідав: «Саме цього я від них і очікував. А ви?».
Гоптон Стоддард отримав стільки листів співчуття, що враз став почуватися щасливим. Він ніколи ще не був таким популярним. Еллсворт, думав він, казав правду; його брати пробачали йому; Еллсворт завжди має слушність.
Найкращі газети незабаром перестали обсмоктувати цю історію. Але «Знамено» й далі роздмухувало полум'я. Для «Знамена» це був дарунок долі. Ґейла Вайненда в Нью-Йорку не було, він мандрував на яхті Індійським океаном, і Алва Скаррет продовжував хрестовий похід. Його це влаштовувало. Еллсворт Тухі не мав потреби його заохочувати; Скаррет сам цього хотів.
Він розводився про занепад цивілізації та висловлював жаль із приводу втрати віри. Влаштував конкурс творів на тему «Чому я ходжу до церкви» з призами для старшокласників. Започаткував серію ілюстрованих статей «Церкви нашого дитинства». Публікував у газеті світлини сакральних скульптур різних століть — сфінкса, ґаргулій, тотемних стовпів — і надав чільне місце фотографіям статуї Домінік із обуреними підписами під ними, не називаючи, одначе, імені моделі. Надрукував карикатури, що зображували Рорка у вигляді варвара у ведмежій шкурі та з палицею. Написав багато розумних слів про Вавилонську вежу, що так і не сягнула до неба, і про Ікара, який гепнувся на землю через свої воскові крила.
Еллсворт Тухі спостерігав за всім цим збоку. Він вніс лише дві незначних пропозиції: знайшов у архіві «Знамена» фотографію Рорка на відкритті будинку Енрайта — зображення людського обличчя у мить цілковитого захвату, — і запропонував «Знамену» надрукувати її під заголовком «Ви щасливі, містере Супермене?». Він також намовив Стоддарда відкрити храм для громадськості в очікуванні судового розгляду його позову. Храм привабив натовпи людей, які залишали непристойні малюнки та написи на п'єдесталі статуї Домінік.
Було також кількоро осіб, які милувалися та мовчки захоплювалися будівлею. Але вони не належали до тих, хто бере участь у громадських дискусіях. Остін Геллер написав розлючену статтю на захист Рорка та храму. Але він не був авторитетом ані в питаннях релігії, ані в питаннях архітектури, і стаття не зупинила буревію.
Говард Рорк не робив нічого.
Його попросили виголосити заяву, і він прийняв групу репортерів у своїй конторі, спокійно мовивши їм:
— Я не можу нічого сказати про мою будівлю. Якби я намагався ввіпхнути в мізки інших людей різні нісенітниці, це стало б образою для них і для мене. Але я радію, що ви сюди прийшли. Бо таки повинен щось сказати. Я хочу запросити всіх охочих піти й подивитися на храм, побачити його, а потім уже висловити власну думку, якщо вони матимуть бажання висловитися.