«Знамено» подало цю промову так: «Містер Рорк, якого, здається, цькує вся громадськість, зустрів журналістів із виглядом самовдоволеного нахабства і заявив, що думка громадськості — це дурниця. Він не захотів спілкуватися, але, вочевидь, чудово усвідомлює, що ця ситуація є для нього рекламою. Все, що його цікавить, — це привернути до будівлі увагу якомога більшого числа людей».
Рорк відмовився від адвоката, який представляв би його інтереси в суді. Попри бурхливі протести Геллера, він сказав, що захищатиметься сам, не пояснивши, як саме це робитиме:
— Остіне, є правила, що я на них охоче пристану. Я ношу такий же одяг, що й усі, їм таку саму їжу і користуюся тим же метро. Але деяких речей я не можу робити так, як усі — і це одна з них.
— Що ти знаєш про суди і закони? Він виграє.
— Виграє що?
— Процес.
— А хіба це має значення? Я не можу заборонити йому займати будівлю. Він її власник. Він може стерти її із земної поверхні або переобладнати на фабрику клею. Він може зробити з нею що заманеться, незалежно від того, виграю я чи програю.
— Але, щоб зробити це, він може забрати в тебе гроші.
— Так. Він може забрати мої гроші.
Стівен Меллорі нічого не коментував. Але його обличчя мало такий самий вираз, як того вечора, коли він познайомився з Рорком.
— Стіве, поговори про це, і тобі полегшає, — одного вечора сказав йому Рорк.
— Тут нема про що говорити, — байдужо відповів Меллорі. — Я ж тобі вже казав — не думаю, що вони дозволять тобі вижити.
— Маячня. Ти не повинен боятися за мене.
— Я не боюся за тебе. Що це дасть? Ідеться про інше.
Кілька днів по тому, сидячи на підвіконні у Рорковому кабінеті, Меллорі несподівано сказав:
— Говарде, пам'ятаєш, що саме я розповідав тобі про чудовисько, якого боюся? Я нічого не знаю про Еллсворта Тухі. Ніколи не бачив до того, як у нього стріляв. Лише читав те, що він пише. Говарде, я стріляв у нього тому, що, гадаю, він знає про те чудовисько все.
Домінік прийшла до Рорка, коли Стоддард оголосив про судовий позов.
Вона нічого не сказала. Поклала свою сумочку на стіл і почала, стоячи, знімати рукавички, так повільно, наче хотіла продовжити інтимність цього звичного жесту тут, у нього в кімнаті; вона довго дивилася на свої пальці, потім підвела голову. На її обличчі було написано, що вона знає про його найважчі страждання і поділяє їх, і хоче нести цей тягар разом із ним, холоднокровно, не просячи про співчуття.
— Ти помиляєшся, — мовив він. Вони часто говорили так одне з одним, продовжуючи спілкування, якого не починали. Його голос був лагідний. — Я цього не відчуваю.
— Я не хочу цього знати.
— Зате це хочу знати я. Те, що ти думаєш, — значно гірше за правду. Гадаю, мені байдуже те, що вони збираються зруйнувати храм. Можливо, це завдає мені такого болю, що я його навіть не відчуваю. Але я не думаю про це. Якщо ти непокоїшся за мене, не бери на себе більше, ніж беру я. Я не спроможний цілком віддаватися стражданню. Ніколи не був спроможний. Воно досягає якоїсь межі та стихає. Поки є ця межа, справжнього болю немає. Ти не повинна дивитися на мене так, як зараз.
— І де пролягає ця межа?
— Там, де я не можу ні про що думати і відчувати, крім того, що я спроектував цей храм. Що я його збудував. Усе інше не має великого значення.
— Ти не мав би його споруджувати. Ти не повинен був доводити все до того, що вони роблять.
— Це неважливо, навіть якщо вони його зруйнують. Важливо лише те, що храм існував.
Вона похитала головою:
— Ти розумієш, від чого я тебе рятувала, відбираючи в тебе замовлення?.. Щоб не дати їм права чинити з тобою так… Не дати права жити в твоїх будинках… Не дати права торкатися до тебе… жодним чином…
Домінік увійшла до кабінету Тухі, й він усміхнувся до неї привітно та несподівано щиро. Але забув про усмішку, насуплюючи брови у вдаваному розчаруванні; похмурість і усмішка на мить кумедно залишалися на його обличчі одночасно. Він був розчарований, бо Домінік увійшла без звичної драматичної пози; він не побачив ані гніву, ані насмішки; вона зайшла, наче бухгалтер на вимогу працедавця, і запитала:
— Чого ти цим хочеш досягти?
Він спробував відродити жвавість їхньої звичної ворожнечі і сказав:
— Сідай, моя люба. Так приємно тебе бачити. Радію так щиро, що нічого не можу вдіяти. Щось ти надто забарилася. Я чекав на тебе значно раніше. Я отримав стільки компліментів щодо своєї невеличкої статті, але, правду кажучи, це було аж ніяк не весело, бо я хотів почути, що скажеш ти.