Це не були покази свідка в суді: Еллсворт Тухі звертався з промовою наче на мітингу — і реакцію можна було передбачити: аудиторія вибухнула оплесками. Суддя постукав молоточком, погрозивши очистити залу. Порядок відновився, але на обличчях натовпу залишався самовдоволений вираз власної слушності. Було приємно почуватися зауваженою і потерпілою стороною. Три чверті присутніх ніколи не бачили храму Стоддарда.
— Дякую вам, містере Тухі, — сказав адвокат, ледь уклонившись. Потім обернувся до Рорка і наголошено чемно вимовив:
— Свідок ваш.
— У мене немає запитань, — відповів Рорк.
Еллсворт Тухі скрушно підвів одну брову, і з почуттям жалю зійшов із трибуни для свідків.
— Містер Пітер Кітінґ, — оголосив адвокат.
Обличчя Пітера Кітінґа мало дуже привабливий і свіжий вигляд, наче він добре виспався. Він вийшов на трибуну для свідків зі студентським запалом, без потреби погойдуючи плечима та руками. Присягнув говорити лише правду і весело відповів на перші запитання. Він дивно сидів на стільці: невимушено-хвалькувато вигнув тулуб в один бік, опираючись ліктем на бильце, але ноги тримав неоковирно випростаними і міцно стискав коліна. Він жодного разу не поглянув на Рорка.
— Якщо ваша ласка, містере Кітінґ, назвіть декілька відомих будівель, що ви їх спроектували, — попросив адвокат.
Кітінґ почав перераховувати будинки, і перелік справив неабияке враження; кілька перших він назвав швидко, решту вимовляв дедалі повільніше й повільніше, наче хотів, щоб його зупинили; остання назва померла в повітрі незакінченою.
— Чи не забули ви про свою найважливішу споруду, містере Кітінґ? — запитав адвокат. — Хіба не ви спроектували «Космо-Слотника»?
— Так, — прошепотів Кітінґ.
— Отже, містере Кітінґ, ви навчалися у Стентонському технологічному інституті у той самий час, що і містер Рорк?
— Так.
— Що ви можете сказати про успіхи містера Рорка у навчанні?
— Його відрахували.
— Його відрахували через невідповідність до високих стандартів та вимог інституту?
— Так. Саме тому.
Суддя скоса глипнув на Рорка. Адвокат висловив би заперечення проти такого свідчення, як неістотного. Але Рорк не заперечував.
— Яка ваша думка, чи мав він тоді якісь здібності для фаху архітектора?
— Ні.
— Містере Кітінґ, чи могли б ви говорити трохи голосніше?
— Я не вважаю… не вважаю, що в нього взагалі є якісь здібності.
Щось дивне коїлося з Кітінґом: деякі слова він вимовляв так чітко, наче ставив після кожного знак оклику; інші тулив докупи, наче сам не хотів їх чути. Він не дивився на адвоката. Він вдивлявся в обличчя присутніх. Іноді він нагадував малого хлопчика, який утнув щось веселе — на хлопчика, який домалював вуса гарній дівчині на рекламі зубної пасти в метро. Потім дивився так, наче благав натовп про підтримку — нібито це його обвинувачували в суді.
— Містер Рорк певний час працював у вашому бюро?
— Так.
— І вам довелося його звільнити?
— Так… довелося.
— За некомпетентність?
— Так.
— Що ви можете сказати про подальшу кар'єру містера Рорка?
— Ну, знаєте, «кар'єра» — це умовне поняття. Якщо йдеться про досягнення, то будь-який кресляр у нашому бюро зробив більше за містера Рорка. Ми не називаємо один-два будинки кар'єрою. Ми щомісяця будуємо стільки або й більше.
— Ви можете дати нам професійну оцінку його роботи?
— Ну, я думаю, вона незріла. Дуже видовищна, часом навіть досить цікава, але по суті — підлітково незріла.
— Отже, містера Рорка не можна назвати архітектором у повному розумінні цього слова?
— Не в тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, кажучи про містера Ролстона Голкомба, містера Ґая Франкона, містера Ґордона Прескотта — ні. Я хочу бути справедливим. Гадаю, що містер Рорк має очевидний потенціал, надто в царині інженерії. Він міг би проявити себе там. Я намагався поговорити з ним про це — намагався йому допомогти — справді намагався… Але це скидалося на спілкування з однією з його улюблених залізобетонних брил. Я знав, що він закінчить саме так. І не здивувався, почувши, що клієнт нарешті позивається на нього до суду.
— Що ви можете розповісти нам про ставлення містера Рорка до клієнтів?
— Ось у цьому й уся річ… у цьому вся річ. Він не зважав на міркування клієнтів і на їхні бажання, він узагалі не зважає ні на чиї думки і бажання. Він навіть не хоче зрозуміти, навіщо інші архітектори на таке зважають. Не хоче виявити бодай дещицю розуміння, бодай трохи… трохи поваги. Я не можу допетрати, що ж такого поганого у бажанні дослухатися до людей. Не розумію, що такого поганого в бажанні бути дружнім і популярним. Хіба ж це злочин? Навіщо насміхатися з цього, насміхатися весь час, удень і вночі, не давати ні хвилини спокою, наче це якісь китайські тортури водою, ви ж знаєте, — коли на голову ллють воду краплю за краплею?