— Так.
Він ґречно вклонився і вийшов із кімнати.
Вона склала все, що хотіла забрати додому. Потім пішла до кабінету Скаррета. Вона показала йому телеграму, але не дала її йому до рук.
— Чудово, Алво, — сказала вона. — Ні, це я тобі не віддам. Хочу зберегти. — Вона знову поклала телеграму до сумочки. — Чек надішли мені поштою і напиши все, що потрібно.
— Ти… ти ж сама збиралася звільнитися, адже так?
— Так, збиралася. Але мені більше подобається бути звільненою.
— Домінік, якби ж ти знала, як мені паскудно. Я не можу в це повірити. Просто не можу повірити.
— Урешті-решт, ви, людиська, таки зробили з мене мученицю. А це єдине, чого я боялася все своє життя. Це так непристойно — бути мученицею. І це надто возвеличує мучителів. Але ось що я кажу тобі, Алво, — я скажу тобі це, бо не знаю особи, яка найменше годилася б, щоб це почути: ніщо з того, що ви зробили мені — чи йому, — не буде гірше за те, що я сама із собою зроблю. Якщо ти думаєш, що із храмом Стоддарда я не впораюся, то зачекай і побачиш, на що я здатна.
За три дні після судового слухання Еллсворт Тухі сидів увечері в своїй кімнаті, слухаючи радіо. Йому не хотілося працювати, і він дозволив собі відпочити, розкішно розслабившись у кріслі й відстукуючи пальцями ритм складної симфонії. У двері постукали.
— Заходьте, — протягнув він.
Увійшла Кетрін. Вона глипнула на радіо, поглядом вибачившись за своє вторгнення.
— Дядьку Еллсворте, я знала, що ти не працюєш. Хочу поговорити з тобою.
Вона стояла згорбившись, худа і пласка. На ній була спідниця з дорогого твіду, але невипрасувана. Косметика розмазалася по її обличчю, а шкіра здавалася безживною під нерівно накладеною пудрою. У двадцять шість вона скидалася на жінку, яка приховує, що їй за тридцять.
Протягом кількох минулих років із допомогою дядька вона стала вдатною працівницею соціальної сфери. Мала оплачувану роботу в громадському центрі й невеличку суму на власному банківському рахунку; вона запрошувала на обід своїх подруг, старших жінок, які працювали у цій-таки сфері, й вони обговорювали проблеми самотніх матерів, самовираження вбогих дітей і зло індустріальних корпорацій.
Протягом цих кількох років Тухі, здавалося, забув про її існування. Але він знав, що у мовчазний і ненав'язливий спосіб вона надзвичайно зважала на нього. Він рідко озивався до неї першим. Але вона весь час із ним радилася. Кеті нагадувала маленький акумулятор, що живиться його енергією й увесь час потребує підзарядки. Вона не ходила навіть до театру, не поцікавившись його думкою про виставу. Не відвідувала курсів лекцій, не порадившись із ним. Якось вона заприятелювала з інтелігентною, здібною і веселою дівчиною, яка не любила бідних, хоча і працювала соціальним працівником. Тухі не схвалив цієї дружби, і Кетрін порвала стосунки з подругою.
Потребуючи поради, вона запитувала про неї мимохіть, намагаючись не затримувати його: між двома стравами, біля ліфту, коли він ішов із дому, у вітальні, під час паузи в радіопередачі. Вона прагнула показати, що не претендує більшого, ніж нікчемних митей його часу.
Тому Тухі здивувався, побачивши її у своєму кабінеті. Він відповів:
— Авжеж, люба. Я вільний. Між іншим, я завжди вільний для тебе. Приглуши радіо, якщо твоя ласка.
Вона стишила радіо і незграбно вмостилася у кріслі навпроти. Її рухи були вайлуваті й некоординовані, наче в підлітка: вона втратила звичку рухатися впевнено, та інколи якийсь жест чи поворот голови виказував страшенну нетерплячість, що охоплювала її.
Вона дивилася на дядька. Її очі під окулярами були напружені та пильні, але невиразні. Вона сказала:
— Дядьку Еллсворте, що ви робили останнім часом? Я читала в газетах про якусь велику судову справу, що ви допомогли її виграти. Я дуже зраділа. Я вже місяцями не читала газет. Була така заклопотана… Ну, не те щоб… У мене був час, але коли я поверталася додому, не могла змусити себе нічого робити, просто падала на ліжко і засинала. Дядьку Еллсворте, люди багато сплять, тому що втомлюються чи тому, що хочуть від чогось утекти?
— Моя люба, це зовсім не подібно на тебе. Зовсім.
Вона безпорадно похитала головою:
— Я знаю.
— Що сталося?
Вона мовила, ледве ворушачи губами та роздивляючись свої черевики:
— Мабуть, дядьку Еллсворте, я ні на що не годжуся. — Вона підвела на нього очі. — Я страшенно нещасна.
Він мовчки, лагідно і щиро дивився на неї. Вона прошепотіла: