Він тихо запитав:
— Це все?
Вона заплющила на мить очі, а потім сказала, роздивляючись свої руки:
— Так… якщо не зважати на те, що не лише я така. Такими є більшість жінок, з якими я працюю… Я не знаю, як вони до цього дійшли… Я не знаю, як це сталося зі мною… Раніше я раділа, допомагаючи комусь. Пригадую, якось — того дня ми разом із Пітером обідали — дорогою додому я побачила старого шарманщика і віддала йому п'ять доларів, що були в мене в сумочці. Це були мої останні гроші; я відклала їх, щоб купити пляшку «Різдвяної ночі», я так її хотіла, але потім, згадуючи, як зрадів шарманщик, я була така щаслива… Тоді ми часто бачилися з Пітером… Я йшла додому після зустрічей із ним і хотіла цілувати кожного маленького задрипанця у нашому кварталі… Гадаю, зараз я ненавиджу вбогих… Думаю, всі жінки у мене на роботі відчувають те саме… Але бідняки не ненавидять нас так, як мали би. Вони лише зневажають нас… Знаєте, це кумедно, бо зазвичай господарі зневажають рабів, а раби ненавидять господарів. Не знаю, хто є хто. Можливо, це не той випадок. Можливо, той. Я не знаю…
Вона здійняла голову в останньому пориві спротиву.
— Хіба ви не розумієте, що я намагаюся сказати? Чому я всією душею віддалася справі, що вважала її правильною, а мене це зіпсувало? Думаю, це тому, що я порочна від народження і не здатна жити доброчесно. Здається, це єдине пояснення. Але… але… іноді мені здається, що безглуздо бути абсолютно щирим у прагненні робити добро, коли цього добра не можна досягти. Не можу ж я бути аж такою грішною. Але… я відмовилася від усього, від усіх егоїстичних бажань, нічого собі не залишила — і я нещасна. Інші жінки теж нещасні. Я не знаю жодної безкорисливої людини в світі, яка була б щаслива — крім вас.
Вона схилила голову і більше її не підводила; здавалося, їй було байдуже навіть до відповіді, якої вона шукала.
— Кеті, — з лагідним докором промовив Тухі, — Кеті, люба моя.
Вона мовчки чекала.
— Ти справді хочеш почути від мене відповідь?
Вона кивнула.
— Знаєш, ти сама відповіла на своє запитання.
Вона зиркнула на нього порожнім поглядом.
— Про що ти кажеш? На що нарікаєш? На те, що ти нещасна? На Кеті Гейлсі й ні на що інше. Це була найегоїстичніша промова, яку я будь-коли чув.
Вона кліпала, уважна, наче школярка, яка намагається зрозуміти важку тему уроку.
— Хіба не бачиш, як це егоїстично? Ти обрала шляхетний фах не заради добра, яке можна зробити, а заради особистого щастя, яке можна у ньому знайти.
— Але я щиро хотіла допомагати людям.
— Тому що, роблячи це, сподівалася стати доброю і благородною.
— Так, і що? Мені ж здавалося, що це правильно. Хіба погано чинити правильно?
— Так, якщо це твоя головна мета. Хіба ти не розумієш, як це егоїстично? Усіх до дідька, лише б я була доброчесною?
— Але якщо не… поважати себе, як можна стати кимось?
— А чому ти повинна ставати кимось?