Вона очманіло розвела руками.
— Якщо для тебе найважливіше те, ким ти є, те, що ти думаєш або відчуваєш, маєш чи не маєш — ти звичайна егоїстка.
— Але ж не можу я вилізти із власної шкіри.
— Ні, але ти можеш вилізти із власної маленької душі.
— Ви хочете сказати, що я повинна хотіти бути нещасною?
— Ні. Ти повинна просто відмовитися від бажань. Мусиш забути, яка важлива особа ця міс Кетрін Гейлсі. Бо, зрозумій, вона неважлива. Люди важливі тільки своїм ставленням до інших, своєю корисністю, функціями, що їх виконують. Поки не зрозумієш цього цілком, не маєш на що сподіватися, крім тієї чи тієї форми нещастя. Навіщо влаштовувати трагедію всесвітнього масштабу через те, що вважаєш, начебто жорстоко ставишся до інших людей? То й що з того? Це лише хвороба росту. Не можна перескочити зі стану тваринної брутальності у стан духовності, минаючи проміжні стадії. Деякі з них здаються злом. Вродлива жінка спочатку, зазвичай, буває гидким каченям. Зростання вимагає руйнації. Не можна приготувати омлет, не розбивши яйця. Ти повинна бути готова до страждань, жорстокості, брехні, нечистоплотності — до всього, моя люба, до всього, щоб викорінити вперте власне еґо. І лише вбивши його, збайдужівши до всього, втративши свою особистість і забувши ім'я власної душі — ти пізнаєш щастя, що я про нього розповідав, і брама духовної величі навстіжень відчиниться перед тобою.
— Але, дядьку Еллсворте, — прошепотіла вона, — коли ця брама відчиниться, хто ввійде до неї?
Він голосно й різко розреготався, наче схвалюючи її зауваження.
— Люба моя, — сказав він. — Не думав, що ти можеш мене здивувати.
Його обличчя знову споважніло.
— Це було дотепне зауваження, Кеті, але, знаєш, я сподіваюся, що це був лише дотеп?
— Так, — невпевнено відповіла вона. — Мабуть, так. Утім…
— Ми не можемо говорити буквально, коли маємо справу з абстракціями. Звісно, ти увійдеш до цієї брами. Ти втратиш себе — але здобудеш нову, місткішу особистість, в якій буде місце для іншого та для всього всесвіту.
— Як? Яким чином? Для чого іншого?
— Ти вже й сама розумієш, як важко обговорювати ці теми, коли наша мова — це мова індивідуалізму з усіма його поняттями та обмеженнями. «Особистість» — це ілюзія, ти ж знаєш. Але ти не можеш збудувати новий дім з уламків старого. Ти не можеш зрозуміти мене повністю за допомогою нинішніх концепцій. Ми отруєні марновірством еґо. Ми не знаємо, що буде правильно, а що неправильно у безкорисливому суспільстві майбутнього, не знаємо, що і як відчуватимемо. Тому насамперед ми повинні знищити еґо. Ось чому розум такий ненадійний. Ми не повинні розмірковувати. Ми повинні вірити. Вірити, Кеті, навіть якщо розум заперечує. Не думай. Вір. Довірся своєму серцю, а не розуму. Не думай. Відчувай. Вір.
Вона нерухомо сиділа, заспокоїлася, але мала такий вигляд, наче її переїхав танк. Вона покірно прошепотіла:
— Так, дядьку Еллсворте… Я… я не думала про це під таким кутом. Тобто я завжди вважала, що повинна думати… Але ваша правда, так і є, все правильно, якщо «правильно» — це слово, що його можна вжити… Так, я віритиму… Я спробую зрозуміти… Ні, не зрозуміти. Відчути. Повірити себто… Але я така слабка… Я завжди почуваюся такою нікчемою після розмов із вами… Гадаю, хоч у чомусь я мала рацію — я нікчема… Але це не має значення… не має значення…
Коли наступного вечора задзеленчав дзвінок вхідних дверей, Тухі сам пішов відчинити.
Він усміхнувся, даючи дорогу Пітеру Кітінґу. Він очікував, що Кітінґ прийде до нього після суду; знав, що Кітінґ відчуватиме потребу прийти. Але сподівався, що це станеться раніше.
Кітінґ невпевнено увійшов. Здавалося, його руки стали заважкі, повіки набрякли, а обличчя набрякло.
— Привіт, Пітере, — бадьоро мовив Тухі. — Прийшов побачитися зі мною? Заходь. Тобі пощастило. У мене саме вільний вечір.
— Ні, — відповів Кітінґ. — Я хочу бачити Кеті.
Він не дивився на Тухі й не зауважив виразу його очей за окулярами.
— Кеті? Так, звісно! — весело сказав Тухі. — Знаєш, ти ніколи не приходив сюди до Кеті, тому мені не спало на думку, що… Заходь, гадаю, вона вдома. Сюди — ти не знаєш, де її кімната? — другі двері.
Кітінґ почовгав коридором, постукав у двері Кетрін і зайшов, коли вона дозволила увійти. Тухі задумано дивився йому вслід.
Побачивши свого гостя, Кетрін скочила на ноги. На якусь мить вона очманіло завмерла, потім кинулася до ліжка, схопила пасок, що там лежав, і квапливо запхала його під подушку. Зняла окуляри, затиснула їх у жмені, а потім запхала до кишені. Вона запитувала в себе, що гірше: бути такою, як є, чи сісти за туалетний столик і підмалюватися в його присутності.