— Так, Пітере.
Коли він вийшов, вона витягнулася на ліжку і голосно заплакала, не стримуючись, втративши гідність, не переймаючись ні чим на світі.
Двері свого кабінету Еллсворт Тухі залишив відчиненими. Він побачив, як Кітінґ пройшов повз, навіть не поглянувши в його бік, і вийшов із квартири. Потім почув ридання Кетрін. Він увійшов до її кімнати, не постукавши, і запитав:
— Що сталося, моя люба? Пітер тебе образив?
Вона ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, відкинувши волосся з обличчя та радісно схлипуючи. Вона сказала перше, що спало на думку. Вона сказала дещо, чого сама не зрозуміла, але він зрозумів:
— Дядьку Еллсворте, я вас не боюся.
14
— Хто?! — видихнув Кітінґ.
— Міс Домінік Франкон, — повторила покоївка.
— Ти п'яна, чортова ідіотко!
— Містере Кітінґ!..
Він схопився на ноги, відштовхнув її з дороги, влетів до вітальні та побачив Домінік Франкон — тут, у його квартирі.
— Привіт, Пітере.
— Домінік!.. Домінік, як? — Його гнів, страх, цікавість і несподіване задоволення перемогла вдячність Богові за те, що матері немає вдома.
— Я телефонувала до тебе на роботу. Мені сказали, що ти пішов додому.
— Я такий втішений, такий зди… О, до біса це, Домінік, яка з цього користь? Я завжди намагався бути коректним із тобою, а ти завжди бачила мене наскрізь, тому в цьому немає жодного сенсу. Тому я не гратиму ролі ввічливого господаря. Ти ж розумієш, що я ошелешений — твій візит сюди дуже несподіваний, і все, що я скажу, мабуть, буде недоречним.
— Справді, Пітере.
Він зауважив, що досі тримає в руках ключ від валізи, і поклав його до кишені; він саме спаковувався до завтрашньої весільної подорожі. Глянув на кімнату і роздратовано подумав, які ж вульгарні ці вікторіанські меблі порівняно з елегантною постаттю Домінік. Вона була в сірому костюмі, чорному хутряному жакеті з коміром, що сягав щік, і в капелюшку із загнутими донизу крисами. Вона була інакша, ніж на трибуні для свідків, й інакша, ніж на урочистих вечерях. Зненацька він пригадав мить, багато років тому, коли він завмер на сходах неподалік кабінету Ґая Франкона і запрагнув ніколи більше не зустрічати Домінік. Вона була така ж, як тоді: незнайомка, яка жахала його кристальною незворушністю обличчя.
— Сідай, Домінік. Скидай пальто.
— Ні, я ненадовго. Оскільки ми сьогодні нічого не вдаємо, я скажу тобі, навіщо прийшла — чи ти хочеш розпочати з якоїсь ввічливої розмови?
— Ні. Я не хочу ввічливої розмови.
— Добре. Пітере, ти одружишся зі мною?
Він заціпенів, а потім важко сів, тому що знав: вона не жартує.
— Якщо хочеш узяти мене за дружину, — мовила вона далі тим же рівним, відстороненим голосом, — то повинен зробити це негайно. Моя машина внизу. Ми поїдемо до Коннектикуту і повернемося назад. На це піде години зо три.
— Домінік… — вимовивши її ім'я, він не міг більше поворухнути губами. Він хотів, щоб його спаралізувало. Знав, що він живий, як ніколи, але змушував свої м'язи і розум заціпеніти, тому що прагнув урятуватися від відповідальності усвідомленого рішення.
— Пітере, ми нічого не вдаватимемо. Зазвичай люди насамперед обговорюють причини й почуття, а потім шукають практичне вирішення. Ми підемо іншим шляхом. Якби я зробила це інакше, то обдурила б тебе. Тому слід чинити лише так. Без питань, без умов, без пояснень. Відповідь у тому, про що ми не говоримо. Тому ми про це й не говоритимемо. Тобі нічого обмірковувати — лише те, хочеш ти це зробити чи ні.
— Домінік, — він заговорив зосереджено, неначе крокуючи по риштуваннях незакінченого будинку, — я розумію лише те, що повинен вчинити так, як ти — не обговорювати, не пояснювати, не запитувати.
— Так.
— Але я так не можу, не можу.
— Це такий момент, Пітере, коли захисту нема. Немає за чим сховатися. Навіть за словами.
— Якби ти сказала лише одне…
— Ні.
— Якби ти дала мені час…
— Ні. Або ми разом спускаємося сходами або забуваємо про це.
— Ти не повинна ображатися, якщо я… Ти ніколи не залишала мені надії, що ти мене… що ти… ні-ні, я цього не казатиму… але що я повинен думати? Я тут, сам, і…