— Дякую, — відповіла Домінік.
Він прикурив сигарету і для себе, й застебнув її сумочку.
Коли вони дісталися до Ґрінвіча, він почав віддавати накази, підказував їй, де повертати і на яку вулицю, мовив: «Це тут», коли вони під'їхали до будинку судді. Він вийшов першим, допоміг вийти їй і натиснув на кнопку дзвінка.
Їх одружили у вітальні з пошарпаними кріслами блакитного і пурпурового кольору, яку освітлювала лампа зі скляними намистинками. За свідків стали дружина судді та сусід на ім'я Чак, якого відірвали від хатніх справ і від якого ледь чутно відгонило хлоркою.
Вони повернулися до машини і Кітінґ запитав:
— Хочеш, я поведу, якщо ти втомилася?
Вона сказала:
— Ні, поведу я.
Дорога до міста пролягала через брунатні поля, на західних схилах яких лежали втомлені червоні тіні. Клуби багряного туману підкрадалися до країв полів, а небо мережили нерухомі вогняні смуги. Назустріч їм мчали все ще видимі коричневі коробки машин, що в багатьох із них неспокійними жовтими цятками уже світилися фари.
Кітінґ дивився на дорогу, що вузькою маленькою стрічкою стелилася в центрі вітрового скла, обрамлена рівнинами та схилами, вміщуючись у скляному прямокутнику перед ним. Ця дорога наче розгорталася назустріч лобовому склу, заповнювала його і витікала за його межі, розриваючись під колесами їхнього автомобіля на два сірих полотнища по боках автівки. Це нагадувало перегони, і він сподівався, що переможе лобове скло, що автівка виїде на цю вузьку стрічку дороги, перш ніж дорога встигне розгорнутися.
— Де ми спочатку житимемо? — запитав він. — У тебе чи в мене?
— У тебе, звісно.
— Я волів би переїхати до тебе.
— Ні. Я замкну свою квартиру.
— Можливо, тобі моє помешкання не сподобається.
— Чому?
— Хтозна. Воно тобі якось не личить.
— Мені сподобається.
Вони трохи помовчали, а потім він запитав:
— Як ми оголосимо про наше одруження?
— Як хочеш. Я залишаю це на твій розсуд.
Темнішало, і вона ввімкнула фари. Він дивився на маленькі розмиті написи дорожніх знаків обабіч дороги, що з їхнім наближенням зненацька спалахували словами: «Поверни ліворуч», «Перехрестя попереду», підморгуючи цятками світла, що здавалися живими і зловтішними.
Вони їхали мовчки, але у цій тиші зв'язок між ними зник; вони вже не мчали назустріч катастрофі, катастрофа вже сталася, та їхня сміливість більше нічого не означала.
Він знову відчував збентеження і невпевненість, те, що завжди відчував у присутності Домінік Франкон.
Упівоберта глянув на неї. Вона не зводила очей із дороги. Її профіль на холодному вітрі був спокійним, далеким і нестерпно прекрасним. Він подивився на її руки в рукавичках, що міцно стискали кермо, на струнку ногу на педалі газу, потім його очі ковзнули лінією її ноги вгору і зупинилися на вузькому трикутничку вузької сірої спідниці. Зненацька він усвідомив, що має право думати про те, про що зараз думає.
Уперше він уповні та свідомо подумав про прихований бік шлюбу і зрозумів, що завжди жадав цю жінку і що це те саме почуття, яке він міг би відчувати до повії, — лише триваліше, безнадійніше і зліше. «Моя дружина», — уперше думав він без тіні поваги до цього слова. Він відчував таку сильну хіть, що якби зараз було літо, наказав би їй звернути у першу-ліпшу бічну вуличку та узяв би її просто там.
Він підняв руку і обійняв її за плечі, заледве торкаючись до неї пальцями. Вона не поворухнулася, не опиралася і навіть не поглянула на нього. Він забрав руку і знову став дивитися вперед.
— Місіс Кітінґ, — безбарвно промовив він, не звертаючись до неї, а просто констатуючи факт.
— Місіс Пітер Кітінґ, — відповіла вона.
Коли вони зупинилися перед входом до його будинку, він вийшов першим і відчинив дверцята для неї, але вона залишилася в машині.
— Добраніч, Пітере, — сказала вона. — Побачимося завтра.
І додала — за мить до того, як на його обличчі наче проступила нецензурна лайка:
— Завтра я привезу мої речі й ми все обговоримо. Усе почнеться завтра, Пітере.
— Ти куди?
— Маю деякі справи.
— Але що я скажу людям сьогодні?
— Усе що завгодно або нічого.
Вона завела машину і від'їхала.
Коли увечері цього дня вона ввійшла до Роркової кімнати, він усміхнувся, але не звичною слабкою усмішкою, на яку вона очікувала, а усмішкою, що говорила про очікування і біль.