Рорк іще не бачив храму Стоддарда після перебудови. Одного листопадового вечора він пішов подивитися на нього. Він не знав, що саме допомогло подолати страх побачити його: біль чи тріумф.
Було пізно, і в парку навколо притулку Стоддарда не було нікого. У будинку світилося лише єдине вікно на горішньому поверсі біля заднього входу. Рорк довго стояв і дивився на будівлю.
Двері під грецьким портиком відчинилися і в одвірку виникла постать худорлявого чоловіка. Він поквапився вниз сходами і зупинився.
— Вітаю, містере Рорк, — тихо мовив Еллсворт Тухі.
Рорк байдуже на нього подивився.
— Вітаю, — відповів він.
— Будь ласка, не тікайте, — у голосі Тухі не було насмішки, сама щирість.
— Я й не збирався.
— Я знав напевне, що одного дня ви прийдете сюди, і хотів бути на місці, коли це станеться. Я вигадував різні приводи, щоб якнайбільше часу перебувати тут, — у його голосі не було зловтіхи, він лунав тьмяно і просто.
— І?
— Ви не повинні уникати розмови зі мною. Знаєте, я розумію ваші роботи. А що я роблю, це вже інша річ.
— Ви можете робити все, що вам заманеться.
— Я розумію ваші роботи краще, ніж будь-хто на землі — хіба що за винятком Домінік Франкон. А можливо, навіть краще за неї. Це немало, адже так, містере Рорк? Навколо вас небагато людей, здатних це сказати. Це створює міцніший зв'язок між нами, ніж якби я був вашим відданим сліпим прихильником.
— Я знав, що ви розумієте.
— Отож ви не заперечуватимете поговорити зі мною.
— Про що?
У темряві почулося щось схоже на зітхання Тухі. Після невеличкої паузи він вказав на будівлю і запитав:
— А це ви розумієте?
Рорк не відповів, тому Тухі лагідно продовжив:
— На що це схоже для вас? На безглузде місиво? На випадковий лісовий завал? На недоумкуватий хаос? Хіба ні, містере Рорк? Ви зауважили повну відсутність методів? Ви ж знаєте мову будівництва і значення форми. Ви не бачите тут жодної мети?
— Я не бачу сенсу це обговорювати.
— Містере Рорк, ми тут самі. Чому ви не скажете, що думаєте про мене? Будь-якими словами. Адже нас ніхто не почує.
— Але я про вас не думаю.
На обличчі Тухі виник уважний вираз, наче він прислухався до чогось такого простого, як доля. Він мовчав, тому Рорк запитав:
— То що ви хотіли мені сказати?
Тухі поглянув на нього, потім на голі дерева навколо них, на річку далеко внизу і на небесний простір над річкою.
— Нічого, — відповів Тухі.
Він пошкандибав геть, і в тиші його кроки рипіли на гравію гостро і різко, наче постріли поршнів двигуна.
Рорк залишився сам на порожній доріжці, дивлячись на будинок.
Частина третя
Ґейл Вайненд
1
Ґейл Вайненд підніс пістолет до скроні.
Він відчув тиск металевого кружечка на шкірі — і більше нічого. Він міг так само прикласти до скроні металеву трубку чи ювелірну прикрасу; це був лише маленький кружечок без жодного значення.
— Зараз я помру, — голосно сказав він і позіхнув.
Він не відчував ані полегшення, ані відчаю чи страху. Остання мить його життя не подарувала йому навіть відчуття серйозності вчинку. Це була просто мить; кілька хвилин тому він тримав у цій руці зубну щітку, зараз, із тією ж звичною байдужістю, — пістолет.
«Люди не помирають ось так, — подумав він. — Потрібно відчувати величезне задоволення чи здоровий страх. Треба ж якось привітати власну смерть. Відчую спазм страху — і натисну на гашетку». Він не відчув нічого.
Ґейл Вайненд стенув плечима й опустив пістолет. Стояв, постукуючи ним по долоні лівої руки. «Люди завжди говорять про чорну або червону смерть, — думав він, — твоя смерть, Ґейле Вайненд, буде сіра». Чому ніхто ніколи не казав, що це і є остаточний страх? Жодних криків, благань чи конвульсій. Немає навіть байдужості до порожнечі, очищеної вогнем масштабної катастрофи. Тільки це — жалюгідний, темненький острах, не здатний навіть налякати. «Ти не можеш так учинити, — сказав він собі, холоднокровно всміхаючись, — це стало б виявом поганого смаку».