— Запроси, — наказав Вайненд.
Тухі увійшов із обережною півусмішкою, наче насміхаючись із себе та зі свого боса, але з делікатним балансом: шістдесят відсотків іронії він скерував на себе. Знав, що Вайненд не хотів його бачити, й те, що його приймають, не на його користь.
Вайненд сидів за столом із люб'язно порожнім обличчям. Дві ледь помітні діагональні зморшки перетинали його чоло паралельно до підведених брів. Цей особливий вираз у нього на обличчі удвічі посилював емоцію і мав зловісний відтінок.
— Сідайте, містере Тухі. Чим можу прислужитися?
— О, я значно безцеремонніший, — весело відказав Тухі. — Я прийшов не просити про послугу, а запропонувати свою.
— Стосовно чого?
— Стоунріджу.
Діагональні лінії на Вайнендовому чолі поглибшали.
— Яку послугу Стоунріджу може надати газетний фейлетоніст?
— Газетний фейлетоніст — жодної, містере Вайненд. Але експерт із архітектури… — Тухі дозволив своєму голосу скотитися до насмішкуватого запитання.
Якби очі Тухі не уп'ялися нахабно у Вайненда, йому негайно наказали б забиратися геть із кабінету. Але той погляд сказав Вайнендові, що Тухі знає, як його мучать люди, які рекомендують архітекторів; і те, як затято він намагається їх уникати; і те, що Тухі їх перехитрив, домігшись цієї зустрічі задля мети, що Вайненд її не очікував. Зухвала витівка розважила Вайненда, на що Тухі й розраховував.
— Гаразд, містере Тухі. Кого ви хочете продати?
— Пітера Кітінґа.
— Ну?
— Даруйте?
— Ну то впарюйте його мені.
Тухі замовк, потім весело стенув плечима і перейшов до справи:
— Ви, звісно, розумієте, що я жодним чином не пов'язаний із містером Кітінґом. Я дію лише як його товариш — і ваш. — Його голос був приємно неофіційним, хоча і втратив дещицю впевненості. — Справді.
Я розумію, що здаюся банальним. Але що ще я можу сказати? Так сталося, що це правда. — Вайненд ніяк не відреагував. — Гадаю, я прийшов сюди, бо вважав за обов'язок поділитися своєю думкою. Ні, це не моральний обов'язок. Радше, це обов'язок естетичний. Я знаю, що ви вимагаєте найкращого в усьому, що робите. Для проекту такого масштабу, як ви замислили, немає кращого з нині живих архітекторів, який може дорівнятися до Пітера Кітінґа діловитістю, смаком, оригінальністю й уявою. Це, містере Вайненд, моє щире переконання.
— Цілком вам вірю.
— Вірите?
— Авжеж. Але, містере Тухі, чому я повинен зважати на ваші переконання?
— Ну, врешті-решт, я ваш експерт із архітектури! — він не зміг приховати роздратування в голосі.
— Мій любий містере Тухі, не плутайте мене з моїми читачами.
Після паузи Тухі відхилився назад і розвів руками у глумливій безпорадності.
— Щиро кажучи, містере Вайненд, я не сподівався, що мої слова якось на вас уплинуть. Отож не мав наміру продавати вам Пітера Кітінґа.
— Ні? А який ви мали намір?
— Хотів лише запитати, чи приділите ви півгодини часу комусь, хто зможе краще за мене переконати вас у здібностях Пітера Кітінґа.
— І хто ж це?
— Місіс Пітер Кітінґ.
— Чому я маю захотіти говорити на цю тему з місіс Пітер Кітінґ?
— Бо вона надзвичайно вродлива жінка і вкрай наполеглива.
Вайненд відхилив назад голову і голосно розреготався.
— Боже милосердний, Тухі, невже я такий передбачуваний?
Тухі спантеличено кліпнув.
— Справді, містере Тухі, я повинен вибачитися перед вами, якщо, показавши свої уподобання, спонукав вас повестися так грубо. Я й гадки не мав, що, крім усіх ваших гуманітарних справ, ви ще й сутенер.
Тухі підвівся.
— Вибачте, що розчарував вас, містере Тухі. У мене немає жодного бажання зустрічатися з місіс Пітер Кітінґ.
— Я й не думав, що воно у вас виникне, містере Вайненд. Не після моєї нічим не обґрунтованої пропозиції. Я передбачив це ще кілька годин тому. Насправді ще сьогодні вранці. Тому я взяв на себе сміливість приготуватися до ще однієї можливості обговорити з вами цю справу. Я наважився надіслати вам подарунок. Коли ви прийдете ввечері додому, ви його побачите. Потім, якщо відчуватимете, що я мав рацію, можете зателефонувати мені, я негайно прийду, щоб почути, бажаєте ви зустрітися з місіс Пітер Кітінґ чи ні.
— Тухі, це неймовірно, але мені здається, що ви пропонуєте мені хабара.