Він відклав книжку і підвівся, не бажаючи залишатися на одному місці, але також і не відчував бажання піти звідси. Він подумав, що краще заснути. Було надто рано для нього. Але завтра він міг прокинутися раніше. Він пішов до спальні, помився під душем і вдягнув піжаму. Потім відчинив шухляду стола і побачив там пістолет. Це було миттєве впізнавання, раптовий спалах зацікавлення — і він його взяв.
Вайненд не злякався, коли подумав, що варто застрелитися, і це переконало його, що він мусить це зробити. Така думка здалася очевидною, наче аргумент, що не потребує перевірки. Наче снодійне.
Він стояв біля скляної стіни, ошелешений простотою цієї думки. Людина може перетворити на снодійне своє життя, але не свою смерть.
Він підійшов до ліжка, сів на нього, досі тримаючи пістолет у руці. «Людина, яка готується померти, — подумав він, — в останньому спалаху свідомості бачить усе своє життя. Я не бачу нічого. Але можу змусити себе це побачити. Я можу знову його пережити. Нехай це допоможе мені знайти або волю до життя, або причину, щоб вкоротити собі віку».
Дванадцятирічний Ґейл Вайненд стояв у темряві під зруйнованою стіною на узбережжі Гудзону, відкинувши назад руку зі стиснутим кулаком, та очікував.
Каміння під його ногами здіймалося до залишків рогу будинку; вціліла стіна ховала його від вулиці; з іншого боку не було нічого, крім похилого спуску до річки. Неосвітлена та необгороджена ділянка набережної лежала перед ним, його оточували похилені будинки та порожній простір неба, склади, прогнуті карнизи, що де-не-де звисали над зловісно освітленими вікнами.
За мить йому доведеться битися — і він знав, що це буде бійка за життя. Він стояв нерухомо. Кулак, відведений назад, здавалося, стискав невидимі дроти, що тягнулися до кожного важливого пункту в його довгов'язому кістлявому тілі під пошарпаними штанами та сорочкою, тягнулися до довгих набряклих сухожиль його голих рук, до натягнутих м'язів шиї. Ці дроти, здавалося, тремтіли; тіло залишалося непорушним. Він уподібнився до нового різновиду смертельної зброї; якщо доторкнутися пальцем до будь-якої частини його тіла, це спустило б гачок.
Він знав, що ватажок хлопчачої банди шукає його і що цей ватажок прийде не сам. Двоє хлопців, думав він, матимуть ножі; один із них уже колись убивав. Він чекав на них, а в його кишенях було порожньо. Він був наймолодшим членом банди і долучився до неї останнім. Ватажок вважав, що його слід провчити.
Усе почалося з ідеї пограбувати річкові баржі. Ватажок вирішив, що справу треба провернути вночі. Банда погодилася; всі, крім Ґейла Вайненда. Ґейл Вайненд пояснив, повільним і зневажливим голосом, що малі виродки, нижче по річці, спробували той самий фокус минулого тижня: шестеро членів банди опинилися в руках поліції, а двоє — на цвинтарі; пограбування слід учинити несподівано для всіх, на світанку. Банда його затюкала. Але це нічого не змінило. Ґейл Вайненд неохоче корився наказам. Він довіряв лише власним судженням. Отож ватажок вирішив залагодити справу раз і назавжди. Троє хлопців скрадалися тихо. Люди за тонкими стінами, що вони їх минали, не чули їхніх кроків. Ґейл Вайненд почув їх іще за квартал. Він не поворухнувся у своєму закутку, лише трохи міцніше стиснув кулаки.
Вистрибнув у слушний момент. Вистрибнув просто в простір, не думаючи, куди приземлиться, наче викинутий катапультою. Грудьми вдарився об голову одного ворога, животом — в другого, нога врізалася в груди третьому. Четверо покотилися. Коли троє підвели обличчя, Ґейла Вайненда було годі впізнати; вони бачили лише вихор, що завис у повітрі над ними, і щось виступало із цього вихору, завдаючи нищівних ударів.
У нього було лише два кулаки; у них було п'ять кулаків і ніж; але здавалося, що це не має значення. Вони чули, як їхні удари влучають з глухим звуком у щось, схоже на щільну гуму; вони відчували, що ніж проштрикує щось і вилазить назовні. Але те, з чим вони боролися, було невразливе. У нього не було часу відчувати; він був занадто швидким; біль не міг його упіймати; здавалося, він покинув його висіти в повітрі над тим місцем, де біль доторкнувся до нього і звідки він сам зникав наступної ж секунди.
Він ніби мав між лопатками двигун, що розкручував його руки двома колами; тільки ці кола й можна було побачити; руки мерехтіли наче спиці колеса, що обертається на великій швидкості. Коло щоразу до чогось торкалося і зупинялося, не ламаючи спиць. Один хлопець побачив, як його ніж проштрикнув Вайненду плече; побачив, як те плече сіпнулося і ніж ковзнув Вайненду до пояса. Це було останнє, що побачив цей хлопець. Щось сталося з його підборіддям, і він вже нічого не відчув, ударившись потилицею об купу побитої цегли.