Він відкрив для себе читальну залу громадської бібліотеки і почав туди вчащати — вивчати обстановку. А одного дня у різний час туди почали заходити молоді хлопці, погано зачесані й трохи невмивані. Вони заходили худі, а виходили повніші. Того вечора у кутку Вайнендового підвалу виникла невеличка бібліотека. Його банда слухняно виконала наказ. Це було скандальне завдання, бо жодна банда, що себе поважала, ніколи не крала таких непотрібних речей, як книжки. Але Тичка Вайненд віддав наказ — і ніхто не сперечався з Тичкою Вайнендом. Йому було п'ятнадцять, коли одного ранку його, побитого якимось п'яним портовим вантажником, виявили у стічній канаві — маса закривавленої плоті, обидві ноги зламано. Він був непритомним. Але тієї ночі, після побиття, він був при тямі. Його покинули самого в темній алеї. Він побачив світло за рогом. Ніхто не розумів, як йому вдалося доповзти до будинку, але йому це вдалося; зранку люди побачили на бруківці довгу смугу крові. Він повз, спроможний підтягатися тільки руками. Він постукав у двері. Це був цілодобовий шинок. Шинкар вийшов надвір. Уперше і востаннє в житті Ґейл Вайненд попросив допомоги. Господар шинку глянув на нього порожнім важким поглядом, в якому прочитувалося цілковите розуміння агонії та несправедливості — і флегматична, бичача байдужість. Чоловік повернувся всередину і грюкнув дверми перед хлопцевим носом. Він не мав жодного бажання встрявати в чвари між бандами.
Минули роки, а Ґейл Вайненд, видавець нью-йоркського «Знамена», досі пам'ятав імена портового вантажника та шинкаря, і знав, де їх знайти. Він нічого не заподіяв докеру, зате зробив усе, щоб знищити бізнес шинкаря, позбавити його помешкання, заощаджень і довести до самогубства.
Ґейлові Вайненду було шістнадцять, коли помер його батько. Він залишився сам, без роботи, з 65 центами у кишені, неоплаченими рахунками за оренду і хаотичною ерудицією. Хлопець подумав, що настав час вирішувати, що робити з життям. Тієї ночі він виліз на дах свого будинку і дивився на вогні міста, міста, в якому керував не він. Його очі повільно ковзали від вікон похилених халуп до вікон особняків у далечині. З цієї відстані видно було самі вікна — освітлені прямокутники в просторі. Але з їхнього вигляду він міг вгадати, яким будинкам вони належали; світло навколо нього здавалося каламутним і безнадійним; а те, вдалечині, було чисте і яскраве. Він поставив собі одне запитання: що спільного між усіма цими будинками, тьмяними і блискучими, між людьми, які жили в них? Усі вони їли свій хліб. Чи можна керувати людьми за допомогою хліба, що вони його купують? У них було взуття, у них була кава, у них була… Він визначився з напрямком життя.
Наступного ранку він увійшов до кабінету редактора третьосортної «Газети» у занедбаній кам'яниці та попросився на роботу у відділ міських новин. Редактор скоса зиркнув на його одяг і запитав:
— Можеш написати слово «кіт»?
— А ви можете написати слово «антропоморфологія»? — поцікавився Вайненд.
— У нас немає роботи, — сказав редактор.
— Я буду неподалік, — відказав Вайненд. — Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите платити мені відразу. Дасте мені зарплатню, коли переконаєтеся, що я її заслуговую.
Він залишився у будинку, вмостившись на сходах біля відділу місцевих новин. Сидів там щодня протягом тижня. Ніхто не звертав на нього уваги. Уночі він спав біля вхідних дверей. Коли в нього майже не залишилося грошей, то почав красти їжу з прилавків або знаходив харчі в смітниках, перш ніж повернутися на свій пост.
Одного дня якийсь репортер зглянувся на хлопця і, спускаючись сходами, жбурнув йому п'ять центів, промовивши:
— Малий, піди й купи собі щось похряцати.
У Вайнендовій кишені ще залишалося 10 центів. Він витягнув монету і жбурнув її репортеру, сказавши:
— Піди й купи собі когось потрахати.
Чоловік вилаявся та й пішов собі. Монети так і лежали на сходинці. Вайненд до них не доторкнувся. Цю історію переказували одне одному працівники газети. Зрештою прищавий клерк стенув плечима й узяв монети собі.
Наприкінці тижня, в годину пік, репортер із відділу новин покликав Вайненда і дав йому доручення. Далі почалися й інші невеличкі прохання. Він виконував їх по-військовому чітко. За десять днів його взяли на ставку. За півроку він став репортером, а за два — заступником редактора.
Коли Ґейлові Вайненду виповнилося двадцять, він закохався. Він із тринадцяти років знав про секс усе, що потрібно. У нього було багато дівчат. Він ніколи не говорив про любов, не мав жодних романтичних ілюзій і ставився до цього як до примітивної тваринної потреби; але він таки був знавцем — жінки вгадували це з першого погляду на нього. Дівчина, в яку він закохався, вирізнялася винятковою вродою, вродою, що її треба було обожнювати, а не бажати. Вона була тендітна і мовчазна. Ії обличчя говорило про якісь принадні таємниці, що в ній іще не проявилися.