Йому було двадцять три, коли опозиційна політична банда, наміряючись виграти муніципальні вибори і потребуючи підтримки, купила «Газету». Вони придбали її на ім'я Ґейла Вайненда, який мав стати респектабельним фасадом для їхніх махінацій. Ґейл Вайненд став головним редактором. Він підтримав своїх босів і виграв для них вибори. А через два роки розтрощив цю банду, відіслав її лідерів до в'язниці та залишився єдиним власником «Газети».
Насамперед він здер вивіску над дверима і змінив назву. «Газета» стала нью-йоркським «Знаменом». Його друзі протестували.
— Видавці не змінюють назв газет, — казали вони йому.
— А я змінюю, — відрубав він.
Перша кампанія «Знамена» закликала читачів зібрати кошти на благодійність. «Знамено» почало друкувати дві історії, відвівши їм однакову газетну площу: одна була про юного вченого, який голодував на горищі, працюючи над видатним відкриттям; друга — про покоївку, кохану страченого вбивці, яка от-от мала народити безбатченка. Одну історію проілюстрували науковими діаграмами, другу — світлинами дівчини з великим ротом, трагічним виразом обличчя і в дещо розхристаному одязі. «Знамено» просило читачів допомогти обом бідолахам. Редакція отримала 9 доларів 45 центів для молодого вченого, і 1077 доларів для самотньої матері. Ґейл Вайненд скликав нараду персоналу. Він поклав на стіл газету з обома історіями і гроші, зібрані для обох фондів.
— Чи є тут хтось, хто ще не збагнув суті? — запитав він.
Ніхто не відповів, тому він продовжив:
— Зараз ви зрозуміли, якою газетою має стати «Знамено».
Тогочасні працівники пишалися відбитком власної особистої індивідуальності у газетах. Ґейл Вайненд віддав газету, тілом і душею, юрбі. «Знамено» стало нагадувати циркову афішу формою, а циркову виставу — своєю суттю. Воно дотримувалося тих же принципів — ошелешувати, розважати і брати плату за вхід. Газета мала на собі відбиток не однієї людини, а мільйонів.
— Люди відрізняються одне від одного своїми чеснотами, якщо взагалі їх мають, — казав Ґейл Вайненд, пояснюючи свою політику, — але всі вони схожі своїми пороками. — Він додавав, уп'явшись в очі співрозмовника: — Я служу тим, які на цій землі переважають. Я представляю більшість — хіба це не чеснота?
Юрба вимагала злочинів, скандалів і пристрастей. Ґейл Вайненд їх забезпечував. Він давав людям те, чого вони прагнули, та ще й виправдовував смаки, яких вони соромилися. «Знамено» описувало вбивства, підпали, ґвалти, корупцію — з належними моральними повчаннями. На три колонки докладно змальованих злочинів припадала одна повчальна.
— Якщо ви спонукаєте людей до шляхетної поведінки, це їм набридає, — казав Ґейл Вайненд. — Якщо ви потураєте, стає соромно. Але з'єднайте те і те — і вони ваші.
Він друкував історії про розпусних дівчат, розлучення у вищому світі, притулки для підкидьків, квартали червоних ліхтарів і благодійні лікарні.
— Насамперед секс, — казав Вайненд. — Потім сльози. Нехай їм засвербить, а потім нехай поплачуть — і вони ваші.
«Знамено» провадило великі сміливі кампанії — у справах, в яких не було протистояння. Газета викривала політиків — за крок до рішення суду; атакувала монополії — заради пригноблених; насміхалася із заможних й успішних — як робили це ті, хто таким не був. Вона наголошувала на чарах вищого світу — і друкувала світську хроніку з тонкою іронією. Це давало людині з вулиці подвійну насолоду: можливість увійти в знамениті вітальні, не витерши ніг об вхідний килимок. «Знамену» було дозволено зловживати правдою, смаком і довірою, але лише не мізками читачів. Величезні газетні заголовки, чудові фотографії та занадто спрощені тексти били по почуттях і закрадалися в свідомість без необхідності проміжного процесу роздумування, так само як харчування, введене за допомогою клізми, не потребує травлення.
— Новини, — казав Вайненд своїм працівникам, — це те, що спричиняє найдужче збудження найбільшого числа людей. Це те, що робить із них ідіотів. Що дурніших, то краще, головне, щоб їх було якнайбільше.
Одного дня він привів до редакції чоловіка, якого зустрів на вулиці. Це був звичайний чоловік, одягнений не надто добре, але й не обшарпаний, не високий і не низький, не темноволосий, але й не блондин; у нього було обличчя, яке годі запам'ятати, навіть добре його роздивившись. Він лякав своєю суцільною невиразністю; йому бракувало навіть рис, притаманних телепням. Вайненд провів його редакцією, представив кожному працівникові та відпустив. Потів скликав увесь персонал і сказав: