Увечері, вдягнувши пошарпаний дев'ятидоларовий костюм, Вайненд частенько їздив у метро і блукав пивничками міських нетрів, підслуховуючи своїх читачів. Колись у підвальному шинку він почув, як водій вантажівки кляне доволі барвистими виразами Ґейла Вайненда як найгіршого представника капіталістичного зла. Вайненд погодився з ним і підкинув кілька власних висловів зі словника Пекельної кухні. Потім підібрав «Знамено», покинуте кимсь на столі, видер із третьої сторінки власне фото, причепив до нього стодоларовий папірець, простягнув водію вантажівки і вийшов ще до того, як хтось спромігся промовити бодай слово.
Він змінював коханок так стрімко, що про це вже перестали пліткувати. Подейкували, що він ніколи не кохався з жінкою, попередньо не купивши її — і що жінка неодмінно мала належати до тих, хто не продається.
Він не приховував подробиць свого життя, навпаки — оприлюднював їх. Він віддавав себе юрбі; був власністю кожного, наче пам'ятник у парку, наче табличка на автобусній зупинці, наче сторінки «Знамена». Вайнендові фото з'являлися у його газетах частіше, ніж світлини кінозірок. Його фотографували у різному одязі за кожної нагоди. Він ніколи не фотографувався оголеним, але читачам здавалося, начебто вони бачили його голим неодноразово. Він не отримував жодного задоволення від популярності; це була просто політика, якій він себе підпорядкував. Кожен куточок його пентхауса з'являвся в газетах і журналах. «Кожен покидьок у країні знає, що є в моєму холодильнику і в моїй ванній», — казав він.
Одначе про один бік його життя люди знали мало, про нього ніде не згадували. Горішній поверх будинку під його пентхаусом слугував за приватну художню галерею. Його було зачинено. Туди не заходив ніхто, крім прибиральниці. Про існування галереї знало кілька осіб. Якось французький посол попросив дозволу її відвідати. Вайненд відмовив. Інколи, не надто часто, він ішов до галереї та залишався там на кілька годин. Він збирав колекцію за власним смаком, мав відомі шедеври і картини невідомих авторів; він відкидав роботи безсмертних майстрів, якщо вони його не вражали. Оцінки колекціонерів і підписи знаменитостей його не спокушали. Торговці мистецтвом, з якими він працював, стверджували, що його судження були судженнями справжнього знавця.
Одного разу служник побачив Вайненда після повернення з галереї. Його вразив вираз обличчя господаря; на ньому відбилося страждання, хоча здавалося, що обличчя років на десять помолодшало.
— Ви захворіли, сер? — запитав служник.
Вайненд байдуже зиркнув на нього і відповів:
— Іди спати.
— Ми можемо зробити з твоєї художньої галереї чудовий розворот для недільного випуску, — мрійливо сказав Алва Скаррет.
— Ні, — відповів Вайненд.
— Але, Ґейле, чому?
— Послухай, Алво. Кожна людина на цій землі має душу, на яку нікому не можна витріщатися. Навіть ув'язнені та циркові мартопляси. Усі, крім мене. Моя душа розгорнута у твої недільні випуски — у повному кольорі. Тому я повинен мати заміну — навіть якщо це замкнена кімната з кількома предметами, що їх ніхто не може мацати.
Поки шефу не виповнилося сорок п'ять, навіть Алва Скаррет не зауважував нових рис його вдачі — зміни відбувалися тривалий час, і попереджувальні ознаки з'явилися вже давно. Нарешті це стало очевидно багатьом. Вайненд утратив охоту нищити підприємців та фінансистів. Він знайшов нові жертви. Важко було сказати, чи то спортивний інтерес, чи то манія, чи то поступове досягнення мети. Люди вважали, що це жахливо, тому що його поведінка здавалася їм злою і безсенсовою.
Почалося все з Двайта Карсона. Двайт Карсон був талановитим молодим письменником із бездоганною репутацією людини, пристрасно відданої своїм переконанням. Він захищав право на індивідуальність. Він писав для журналів із великим престижем і малим накладом, які нічим не загрожували Вайненду. Але Вайненд купив Двайта Карсона. Він змусив Карсона писати в «Знамені» колонку, присвячену вихвалянню вищості мас перед людським генієм. Це була погана колонка, нудна й непереконлива; вона дратувала багатьох читачів. Це було марнування газетної площі та грошей. Але Вайненд наполягав на цій рубриці.