Лише їхні ночі його не задовольняли. Вона корилася, коли він її хотів. Але все відбувалося, як і їхньої першої ночі: байдуже тіло в його руках не видавало ні огиди, ні насолоди. Йому здавалося, що вона досі залишалася незайманою: він не міг змусити її щось відчути. Щоразу, шаленіючи з приниження, він вирішував більше до неї не торкатися. Але його бажання поверталося, збуджене постійною присутністю її краси. І він віддавався хоті, не в змозі опиратися, але нечасто.
Саме його мати сказала про його шлюб те, у чому він волів би собі не зізнаватися.
— Я не можу цього витримати, — сказала місіс Кітінґ, за півроку після одруження. — Якби вона хоч раз на мене розсердилася, вилаяла мене, жбурнула в мене чимось, усе було б гаразд. Але цього я винести не можу.
— Чого, мамо? — запитав він, відчуваючи холодну хвилю паніки.
— Нема про що говорити, — відповіла вона.
Його мати, аргументів, думок і докорів якої він ніколи не міг зупинити, більше нічого про їхній шлюб не сказала. Вона винайняла невеличку квартирку і виїхала. Але часто приходила відвідати їх і завжди ввічливо ставилася до Домінік, з дивним, побитим виглядом покірності. Він сказав собі, що має радіти, що звільнився від матері, але він не радів. Також він не міг зрозуміти, що такого робила Домінік, викликаючи в нього незбагненний страх. Він не міг пригадати ані слова, ані жесту, яким би їй можна було дорікнути. Але всі двадцять місяців було так, як сьогодні ввечері: йому бракувало сили залишатися з нею наодинці — та втікати від неї він теж не хотів, а вона не збиралася його уникати.
— Ніхто сьогодні не прийде? — запитав він безбарвно, відводячи погляд від полум'я.
— Ні, — відповіла вона, всміхнувшись, ніби її усмішка перекидала місток до наступних слів:
— Ти хочеш побути сам, Пітере?
— Ні, — майже вигукнув він. «Я не повинен здаватися таким розпачливим», — подумав він, а вголос сказав:
— Звісно, ні. Я втішений, що можу провести цей вечір наодинці з дружиною.
Невиразний інстинкт підказував йому, що він мусить залагодити цю проблему, мусить навчитися робити її товариство стерпним, не втікати від нього насамперед заради власного блага.
— Щоб ти хотіла зробити сьогодні ввечері, Домінік?
— Будь-що, чого ти хочеш.
— Хочеш піти в кіно?
— А ти?
— О, я не знаю. Це вбиває час.
— Гаразд. Уб'ємо час.
— Ні, навіщо? Це жахливо звучить.
— Хіба?
— Чому ми повинні втікати з нашого дому? Залишімося тут.
— Добре, Пітере.
Він помовчав. «Але тиша, — думав він, — це теж утеча, найгірший різновид утечі».
— Хочеш пограти в «Російський банк»? — запитав він.
— Тобі подобається «Російський банк»?
— О, це вбиває… — він затнувся, і вона всміхнулася.
— Домінік, — сказав він, дивлячись на неї, — ти така прекрасна. Ти завжди така… така незрівнянно прекрасна. Мені завжди хочеться сказати, що я відчуваю, дивлячись на тебе.
— Я хотіла би почути, Пітере, що ти відчуваєш.
— Мені подобається дивитися на тебе. Я завжди думаю про те, що сказав Ґордон Прескотт. Він сказав, що ти досконала вправа Бога в структурній математиці. А Вінсент Ноултон каже, що ти наче весняний ранок. А Еллсворт Тухі каже, що ти докір будь-якій жінці на землі.
— А Ролстон Голкомб?
— А, не зважай, — гаркнув він і повернувся до каміна.
«Я знаю, чому я не можу стерпіти тиші, — подумав він. — Тому що їй байдуже, кажу я щось чи ні, наче я не існую і ніколи не існував… це ще незбагненніше за смерть — ніколи не народжуватися…» Він відчув раптове розпачливе бажання, яке не міг пояснити — бажання почати існувати для неї.
— Домінік, знаєш про що я зараз думаю? — з надією запитав він.
— Ні. Про що ти думаєш?
— Я думаю про це вже тривалий час, але ще нікому не казав. Ніхто навіть не припускає. Це моя власна ідея.
— О, це ж чудово. І що це?
— Гадаю, я хотів би переїхати за місто і збудувати свій власний дім. Як тобі це?
— Мені подобається. Як і тобі. Ти хочеш сам спроектувати дім?
— Чорт, авжеж ні, Беннетт швиденько його збудує. Він робить усі заміські будинки. Він просто чарівник у цьому.