— Хто цей чоловік, якого ти ненавидів, Пітере?
— Це не має значення.
— Хто він?
— Ніхто.
— Скажи.
— Говард Рорк.
Вона довго мовчала. Потім поклала руку йому на голову. Цей жест нагадував ніжність.
— Я ніколи не хотіла мститися тобі, — мовила вона лагідно.
— Тоді чому?
— Я вийшла за тебе заміж із власних причин. Я діяла так, як вимагає від людини світ. Тільки я не можу нічого робити наполовину. Ті, хто можуть, мають десь всередині тріщину. Більшість людей мають багато тріщин. Вони брешуть собі, щоб не знати цього. Я ніколи собі не брехала. Тому мала робити те, що роблять усі — тільки послідовно і повністю. Імовірно, я тебе знищила. Якби мені не було байдуже, я сказала б, що мені шкода. Я не мала це за мету.
— Домінік, я кохаю тебе. Але боюся, бо ти щось змінила в мені, відколи ми одружилися, відколи ти сказала: «Так». Навіть якщо я втрачу тебе тепер, то не зможу стати тим, ким був — ти забрала щось, що в мене було.
— Ні, я забрала те, чого в тебе ніколи не було. Запевняю тебе, це навіть гірше.
— Що?
— Кажуть, що найгірше, що можна заподіяти людині — це вбити в ній самоповагу. Але це неправда. Самоповага — це щось таке, чого не можна вбити. Найгірше — це вбити в людині претензію на самоповагу.
— Домінік, я… не хочу говорити.
Вона подивилася на його обличчя в неї на колінах; він побачив у її очах жаль, і на мить зрозумів, яка страшна річ — справжній жаль, але не затримав у собі цього знання, бо зачинив двері своєї свідомості перед словами, якими міг би його зберегти.
Вона нахилилася і поцілувала його в чоло. Це був перший поцілунок, що вона йому подарувала.
— Я не хочу, щоб ти страждав, Пітере, — лагідно сказала вона. — Саме це зараз — справжнє, це — я і мої слова. Я не хочу, щоб ти страждав, більше я нічого не можу відчувати, але це я відчуваю глибоко.
Він притиснув свої вуста до її руки.
Коли підвів голову, вона якусь мить дивилася на нього так, наче він був її чоловіком, а потім сказала:
— Пітере, якби ти міг бути таким, який ти зараз…
— Я кохаю тебе, — сказав він.
Вони довго сиділи мовчки. У цій тиші вже не було напруги.
Задзеленчав телефон.
Мить зруйнував не дзвінок, а та радість, з якою Кітінґ схопився на ноги і побіг відповідати. Вона почула його голос крізь відчинені двері — голос, непристойний у своїй полегкості.
— Алло?.. О, привіт, Еллсворте!.. Ні, анітрохи… Вільний, як пташка… Звісно, приходь, приходь просто зараз!.. Бувай!
— Це Еллсворт, — сказав він, повертаючись до вітальні. У його голосі лунали радість і натяк на зухвальство. — Він хоче заскочити.
Вона не відповіла.
Він почав метушитися, спорожняючи попільнички, в яких був лише сірник або один недопалок, зібрав газети, підкинув у вогонь поліно, що було непотрібне, засвітив більше ламп. Він насвистував мелодію з екранної оперетки.
Почувши дзвінок, Кітінґ побіг відчиняти двері.
— Як мило, — сказав Тухі, увійшовши. — Вогонь і ви вдвох. Привіт, Домінік. Сподіваюсь, я не завадив.
— Привіт, Еллсворте, — відповіла вона.
— Ти ніколи не заважаєш, — сказав Кітінґ. — Не можу висловити, який я радий тебе бачити. — Він підштовхнув до каміна стілець. — Сідай отут, Еллсворте. Що питимеш? Знаєш, коли я почув твій голос по телефону… добре, мені захотілося стрибати і скавчати, наче пес.
— Одначе не махай хвостом, — сказав Тухі. — Ні, я не питиму, дякую. Як справи, Домінік?
— Так само, як і рік тому, — відповіла вона.
— Але не так, як два роки тому?
— Ні.
— А що було два роки тому? — ліниво запитав Кітінґ.
— Ви не були одружені, — відповів Тухі. — Доісторичний період. Дозвольте пригадати — що тоді відбувалося? Гадаю, тоді постав храм Стоддарда.
— А, це, — сказав Кітінґ.
Тухі запитав:
— Ти чув щось про свого приятеля Рорка… Пітере?
— Ні, думаю, він не працює вже рік або й більше. Цього разу йому кінець.
— І я такої думки… Що поробляєш, Пітере?
— Нічого особливого… О, щойно закінчив читати «Хоробрий Жовчний Камінь».
— Сподобалося?
— Так! Знаєш, я думаю, що це дуже важлива книжка. Адже це правда, що не існує ніякої вільної волі. Ми не можемо змінити ані себе, ані того, що робимо. Це не наша провина. Нікого не можна обвинувачувати. Усе це закладено в нашому походженні й… у наших залозах. Якщо ти здібний, це не твоє досягнення — тобі пощастило із залозами. Якщо ти підлота, ніхто не може тебе карати — тобі не пощастило, і все. — Він казав це ствердно, із запалом, що не личив літературній дискусії. Він не дивився на Тухі й Домінік, а промовляв до кімнати і до того, свідком чого ця кімната стала.