— Де й коли ви бачили цю статую, містере Вайненд?
— У моїй галереї, сьогодні зранку.
— Де ви її взяли?
Настала його черга здивуватися.
— Хіба ви не знаєте?
— Ні.
— Ваш друг Еллсворт Тухі прислав її мені. Як подарунок.
— Щоб влаштувати мені цю зустріч?
— Не так прямолінійно, як, гадаю, ви думаєте. Але загалом — так.
— Він мені про це не сказав.
— Вам не подобається, що статуя в мене?
— Не дуже.
— Сподівався, ви скажете, що в захваті.
— Аж ніяк.
Він неформально вмостився на край столу, витягнувши і схрестивши ноги, і запитав:
— Схоже, ви втратили слід статуї та намагалися її знайти?
— Два роки.
— Ви не отримаєте її назад, — сказав він, пильно дивлячись на неї, — але можете отримати Стоунрідж.
— Тоді я зміню думку. Я в захваті, що Тухі віддав її вам.
Він відчув гіркуватий тріумф — і розчарування, вирішивши, що може читати її думки, бо вони такі очевидні. Урешті-решт, він запитав:
— Бо це дозволило нам зустрітися?
— Ні. Тому що ви передостання людина в світі, яку я хотіла б бачити власником цієї статуї. Але Тухі — остання така людина.
Радість перемоги розтанула; це було не те, що повинна була сказати чи подумати жінка, яка хоче отримати Стоунрідж.
Він запитав:
— Ви не знали, що вона в Тухі?
— Ні.
— Ми повинні об'єднатися проти нашого спільного друга містера Еллсворта Тухі. Мені не подобається бути пішаком, і я гадаю, що вам теж. Містер Тухі не сказав так багато. Ім'я скульптора, наприклад.
— Він вам не сказав?
— Ні.
— Стівен Меллорі.
— Меллорі?.. Це не той, хто намагався… — він голосно розреготався.
— У чому річ?
— Тухі сказав, що не може згадати імені. Цього імені…
— Невже містер Тухі досі здатен вас здивувати?
— Він зробив це кілька разів протягом останніх днів. Це особливий різновид вправності — бути таким вульгарним, як він. Дуже складний різновид. Мені майже подобається його артистизм.
— Я не поділяю ваших смаків.
— У жодній царині? Ані в скульптурі, ані в архітектурі?
— Я впевнена тільки в архітектурі.
— Хіба доречно таке казати?
— Можливо, що ні.
Він поглянув на неї.
— А ви цікава.
— Не мала наміру вас зацікавити.
— І це ваша третя помилка.
— Третя?
— Перша стосувалася містера Тухі. За цих обставин слід було очікувати, що ви вихвалятимете його, цитуватимете, покладетеся на його незаперечний авторитет в царині архітектури.
— Але можна було очікувати, що ви знаєте Еллсворта Тухі. Цитати були б недоречними.
— Я мав намір сказати це вам, якби ви дали мені шанс.
— Це мене розважило б.
— Ви очікували, що вас розважатимуть?
— Так.
— Історією про статую? — Це було єдине дошкульне місце, яке він виявив.
— Ні, — її голос звучав твердо. — Не про статую.
— Розкажіть мені, коли її зробили і для кого?
— Містер Тухі про це теж забув розповісти?
— Очевидно, що так.
— Пригадуєте скандал, пов'язаний із будівлею, що називалася храм Стоддарда? Два роки тому. Вас тоді саме не було.
— Храм Стоддарда… А звідки ви знаєте, де я був два роки тому?.. Стривайте, храм Стоддарда. Я пригадав: блюзнірська церква чи якийсь інший об'єкт, що дав нагоду біблійській бригаді завити на повне горло.
— Так.
— Там була… — він затнувся. Його голос прозвучав твердо і вперто, як і її. — Там була статуя оголеної жінки.
— Так.
— Тепер розумію.
Він хвильку помовчав. Потім сказав різко, наче тамуючи в собі лють, причин якої вона не розуміла:
— Тоді я був десь на Балі. Мені прикро, що весь Нью-Йорк побачив статую раніше за мене. Але я не читаю газет, коли плаваю. Я наказав звільнити кожного, хто принесе на яхту газету Вайненда.
— Ви колись бачили фотографії храму Стоддарда?
— Ні. Споруда була варта статуї?
— Статуя майже варта споруди.
— Храм зруйнували, так?
— Так. За допомогою Вайнендових газет.
Він стенув плечима.
— Я пригадую, що Алва Скаррет тоді добряче розважився. Великий скандал. Мені прикро, що я його проґавив. Але Алва добре впорався. Між іншим, звідки ви знаєте, що мене тоді не було і чому моя відсутність закарбувалася у вашій пам'яті?
— Ця історія коштувала мені роботи у вас.
— Вашої роботи? У мене?