Він усміхнувся, відчинивши двері й побачивши її.
— Привіт, Домінік.
— Привіт, Стіве. Не заважатиму?
— Ні, заходь.
Він винаймав майстерню — величезне, неохайне приміщення в старому будинку. Вона зауважила зміни від часу своїх останніх відвідин. Кімната стала веселіша, наче хтось довго стримував подих і нарешті вдихнув на повні груди. Вона побачила вживані меблі, східний килим рідкісної текстури та чуттєвих кольорів, агатові попільнички, скульптури з історичних розкопок — усе, що він хотів мати, й отримав завдяки раптовому везінню з Вайнендом. Стіни над цим веселим безладом здавалися на диво голими. Він не придбав жодної картини. У студії висів лише один ескіз — оригінальне Роркове креслення храму Стоддарда.
Вона повільно роззирнулася, зауважуючи кожну дрібничку і причину її появи. Він підсунув до каміна два крісла, і вони вмостилися по обидва боки від вогню.
Меллорі просто сказав:
— Клайтон, Огайо.
— Що робить?
— Новий будинок для універмагу Джейнера. П'ять поверхів. На головній вулиці.
— Скільки він уже там?
— Близько місяця.
Це було найперше запитання, що він на нього відповідав, коли вона заходила, не змушуючи її запитувати. Його невимушеність позбавляла її необхідності щось пояснювати чи вдавати; він нічого не коментував.
— Завтра я виїжджаю, Стіве.
— Надовго?
— На півтора місяця. Рено.
— Я втішений.
— Краще я тобі не казатиму, що зроблю, коли повернуся. Ти не зрадієш.
— Я спробую — якщо ти цього хочеш.
— Так, хочу.
Одне поліно в купі вугілля досі зберігало свою форму; його порубали на маленькі цурпалки, і воно тліло без полум'я, нагадуючи низку освітлених вікон. Він нахилився і підкинув до каміна свіжого жару. Воно розітнуло низку вікон навпіл і розкидало іскри на закіптюжені цеглини.
Він розповідав про свою роботу. Вона слухала, наче була емігрантом, який почув рідну мову після довгої перерви.
Помовчавши, запитала:
— Як він, Стіве?
— Як завжди. Він не змінюється, ти ж знаєш.
Він вдарив по поліну. Кілька вуглинок викотилися. Він заштовхнув їх назад і додав:
— Я часто думаю, що він єдиний із нас, хто досягнув безсмертя. Я не маю на увазі славу і не маю на увазі, що він одного дня помре. Він уже живе в безсмерті. Гадаю, в ньому є саме те, що ми насправді закладаємо в цю концепцію. Знаєш, скільки людей хочуть жити вічно? Але вони помирають кожного нового дня. Коли зустрічаєш їх, вони вже не ті, що під час останньої зустрічі. Щогодини вони щось у собі вбивають. Вони змінюються, заперечують, суперечать — і називають це зростанням. Урешті-решт, наприкінці не залишається нічого, нічого нескасованого чи незрадженого; наче вони ніколи не були цілісними особистостями, а лише послідовністю прикметників, що змінюють один одного, не спроможні сформулювати визначення. Як вони можуть сподіватися на постійність, якої жодної миті не утримували? Але Говард — його можна уявити лише вічно живим.
Вона сиділа, дивлячись на полум'я, що надавало її обличчю оманливої подоби життя. За певний час він запитав:
— Тобі подобаються речі, які я придбав?
— Подобаються. І мені подобається, що вони твої.
— Я не розповів тобі, що сталося від нашої останньої зустрічі. Це геть неймовірно. Ґейл Вайненд…
— Так. Я знаю про це.
— Знаєш? Чому Вайненд — з усіх людей на світі — обрав саме мене?
— І це я знаю. Я розповім тобі, коли повернуся.
— У нього дивовижне чуття. Дивовижне, як на нього. Він придбав найкраще.
— Так, він це може.
Потім вона запитала, без переходу, та він зрозумів, що йдеться не про Вайненда.
— Стіве, він хоч раз питав про мене?
— Ні.
— Ти казав йому, що я сюди приходжу?
— Ні.
— Це заради мене, Стіве?
— Ні. Заради нього.
Він знав, що сказав їй усе, що вона хотіла знати.