Підводячись, Домінік сказала:
— Випиймо чаю. Покажи мені, де в тебе все лежить. Я приготую.
Домінік вирушила до Рено вдосвіта. Кітінґ іще спав, і вона не розбудила його, щоб попрощатися.
Розплющивши очі, він зрозумів, що вона пішла, навіть не глянувши на годинник — за особливою тишею в квартирі. Він подумав, що слід було б сказати: «Добре, що здихався», але він не міг цього вимовити, бо не вважав так. Його почуття вмістилося у пласку сентенцію, що нічого не стосувалася — «Все марно», — вона не стосувалася ані його, ані Домінік. Він був сам, і більше не було потреби вдавати. Він лежав у ліжку, на спині, безпорадно розкинувши руки. Його обличчя було впокорене, очі ошелешені. Він відчував, що це кінець і смерть, але йшлося не про втрату Домінік.
Кітінґ підвівся і вдягнувся. У ванній він знайшов рушник, який після використання вона кинула на підлогу. Він підібрав його, притиснув до обличчя і довго так тримав, відчуваючи не печаль, а якусь безіменну емоцію, не розуміючи нічого, крім того, що любив її лише двічі — того вечора, коли зателефонував Тухі, та зараз. Він розчепив пальці, й рушник зіслизнув на підлогу, наче вода, що стікає між пальців.
Він пішов на роботу і працював як завжди. Ніхто не знав про його розлучення, а він не мав бажання комусь про нього розповідати. Ніл Дюмонт підморгнув йому і протягнув:
— Бачу, Пітере, ти змарнів.
Кітінґ стенув плечима і повернувся до нього спиною. Сьогодні його нудило від Дюмонта.
Він рано вийшов із бюро. Незрозумілий інстинкт підштовхував його, наче голод, а потім набув форми. Він мусив побачитися з Еллсвортом Тухі. Він повинен був його знайти. Він почувався, наче людина після корабельної аварії, яка пливе на світло віддаленого вогника.
Цього вечора він поплентався до Еллсворта Тухі. Увійшовши, Кітінґ мляво зрадів із власного самоконтролю, тому що Тухі, здавалося, не зауважив на його обличчі нічого особливого.
— О, привіт, Пітере, — сказав він легковажно. — Твоє відчуття часу досить поганеньке. Ти впіймав мене у найгірший із можливих вечорів. Заклопотаний, хай йому дідько. Але не переймайся. Для чого ще існують друзі, як не для того, щоб завдавати одне одному клопотів? Сідай-сідай, я звільнюся за хвилинку.
— Вибач, Еллсворте. Але… я мусив прийти.
— Почувайся як удома. Просто забудь про мене на хвилинку, добре?
Кітінґ сів і почав чекати. Тухі працював, робив нотатки на аркушах машинописних копій. Він загострив олівець, і скрипучий звук наче пилкою проїхався по нервах Кітінґа. Тухі знову схилився над паперами, інколи шелестів ними.
За півгодини відсунув папери вбік і всміхнувся до Кітінґа.
— Ось і все, — сказав він. Кітінґ трохи нахилився вперед. — Ще посидь, маю декому зателефонувати.
Тухі набрав номер Ґаса Вебба.
— Привіт, Ґасе, — весело промовив він. — Як ти, ходяча рекламо контрацептивів?
Кітінґ ніколи не чув такої розв'язності від Тухі, особливого тону братерства, яке дозволяє фамільярність. Він почув пронизливий голос Вебба у слухавці та його регіт. Слухавка й далі випльовувала швидкі звуки, починаючи від найнижчих, мовби хтось прочищав горло. Слів не можна було розібрати, лише їхній тон; тон панібратства і нахабства, з високими веселими вересками час від часу.
Тухі відкинувся на спинку стільця, слухаючи і ледь усміхаючись.
— Так, — вряди-годи казав він, — угу… Ти це казав, малий… Точнісінько так… — Він відхилився сильніше і поклав ногу в блискучому гостроносому черевику на край столу. — Послухай, малий, хочу тобі порадити поки що бути обачнішим зі старим Бассеттом. Упевнений, йому подобається твоя робота, але не лякай його так. Жодних скандалів, добре? Тримай свого великого писка на замку… Ти до біса добре знаєш, хто я такий, щоб тобі це казати… Саме так… Ось у чому річ, малий… О, він так і зробив? Боже, моє ж ти янголятко… Гаразд, па-па… О, скажи, Ґасе, а ти чув анекдот про англійську леді та сантехніка? — Тухі переповів анекдот. Слухавка оглушливо заверещала. — Добре, стеж за собою і своїм травленням, янголятко. Добраніч.
Тухі поклав слухавку і сказав:
— Ну, Пітере, — він потягнувся, підвівся, підійшов до Кітінґа і став перед ним, похитуючись на своїх ноженятах і дивлячись на нього ясно й доброзичливо. — Ну, Пітере, у чому річ? Світ завалився перед твоїм носом?
Кітінґ сягнув до кишені і дістав зібганий жовтий чек на суму десять тисяч доларів, виписаний на ім'я Еллсворта Тухі. Жест, яким він його простягнув, був жестом не благодійника, а жебрака.
— Будь ласка, Еллсворте… це… візьми… на хорошу справу… На центр соціальних досліджень… або на що забажаєш… ти краще знаєш… на хорошу справу…