Тухі взяв чек самими пучками пальців, наче брудну маленьку монетку, схилив голову на одне плече і, скрививши губи й оцінюючи, недбало кинув папірець на стіл.
— Дуже щедро з твого боку, Пітере. Справді, дуже щедро. З якого приводу?
— Еллсворте, пригадуєш, одного разу ти сказав: байдуже, хто ми і що робимо, якщо ми допомагаємо іншим? Це все, що важливо? Це добро, правда? Це чисте?
— Я казав це неодноразово. Я казав це мільйони разів.
— І це справді так?
— Звісно, що так. Якщо тобі не бракує сміливості це прийняти.
— Ти ж мій друг? Ти мій єдиний друг. Я… не друг навіть собі, але ти мені друг. Мій друг, я маю на увазі, адже так, Еллсворте?
— Авжеж. І це значно цінніше, ніж дружити із самим собою — дивна концепція, але доволі точна.
— Ти розумієш. Ніхто більше мене не розуміє. А ти любиш мене.
— Безумовно. Коли маю на це час.
— Що?
— Твоє почуття гумору. Пітере, що з твоїм почуттям гумору? Що сталося? Живіт болить? Чи нетравлення душі?
— Еллсворте, я…
— Так?
— Я не можу сказати. Навіть тобі.
— Ти боягуз, Пітере.
Кітінґ розгублено витріщився на нього: голос Тухі був суворим і водночас лагідним, тому він не знав, відчувати йому біль, образу чи довіру.
— Ти приходиш сюди, щоб сказати, що немає значення, що саме ти робиш — а потім раптом впадаєш у розпач від чогось, що зробив. Припини, будь чоловіком і скажи, що це неважливо. Скажи, що ти неважливий. Покажи це. Покажи свій характер. Забудь про своє маленьке «я».
— Я не важливий, Еллсворте. Я не важливий. О Боже, якби хтось інший міг сказати це так, як ти! Я не важливий. Я не хочу бути важливим.
— Звідки ці гроші?
— Я продав Домінік.
— Про що ти? Про круїз?
— Але здається, що я продав не Домінік.
— Яка тобі різниця, якщо…
— Вона поїхала до Рено.
— Що?
Він не міг зрозуміти, чому Тухі так бурхливо зреагував, але він був занадто втомлений, щоб здивуватися. Він розповів усе, що сталося з ним; усе відбулося швидко, й оповідь теж тривала недовго.
— Ти чортів ідіот! Ти не повинен був цього допустити!
— А що я міг зробити? Піти проти Вайненда?
— Але дозволити йому з нею одружитися!
— Чому б і ні, Еллсворте? Це краще, ніж…
— Не думав, що він колись… але… О чорт забирай, я навіть більший дурень за тебе!
— Але так краще для Домінік. Якщо…
— Під три чорти твою Домінік! Я думаю зараз про Вайненда!
— Еллсворте, що з тобою?.. Чому тебе це так непокоїть?
— Сиди тихо, добре? Дозволь подумати.
За якусь мить Тухі стенув плечима, сів біля Кітінґа і обійняв його за плечі.
— Мені прикро, Пітере, — сказав він. — Я перепрошую. Я був невиправдано грубим до тебе. Це все через шок. Але я розумію, що ти відчуваєш. Тільки не бери це так близько до серця. Це не має значення. — Він говорив автоматично, а його думки літали десь далеко. Кітінґ цього не зауважив. Він чув слова, і вони нагадували весну в пустелі. — Це не має значення. Ти лише людина. Це все, ким ти хочеш бути. А хто кращий? Хто має право першим кинути камінь? Ми всі лише люди. Це не має значення.
— Боже мій, — вигукнув Алва Скаррет. — Він не може. Тільки не Домінік Франкон.
— Він це зробить, — сказав Тухі. — Щойно вона повернеться.
Скаррет здивувався, коли Тухі запросив його на обід, але новина, яку він почув, змела перший подив, змінивши його на ще більший і болючіший.
— Я захоплююся Домінік, — сказав Скаррет, відсовуючи тарілку. Його апетит зник. — Завжди нею захоплювався. Але отримати її як місіс Вайненд!
— Саме про це і я, — сказав Тухі.
— Я завжди радив йому одружитися. Це помічне. Створює атмосферу. Щось на кшталт підтвердження респектабельності, й він міг обрати будь-кого. Він завжди ходив по тонкому льоду. І це йому поки що сходило з рук. Але Домінік?!
— Чому ти вважаєш їхній шлюб недоречним?
— Ну, ну, це не… Чорт забирай, ти ж знаєш, що це неправильно!
— Я це знаю. А ти?
— Послухай, вона небезпечна жінка.
— Так. Але це не головне. Головне, що він — небезпечний чоловік.
— Ну… у певному сенсі… так.
— Мій шановний редакторе, ти доволі добре мене розумієш. Але виникають моменти, коли корисно сформулювати думку. Це допоможе майбутній співпраці. У нас із тобою багато спільного, хоча ти весь час від цього відмежовувався. Ми — дві варіації на ту саму тему, якщо можна так висловитися. Або ж — ми граємо з двох кінців до одного центру, якщо послуговуватися твоїм літературним стилем. Але наш любий шеф — це геть інша мелодія. Інший головний лейтмотив — ти так не вважаєш, Алво? Наш любий бос — усього лише випадковість у цьому центрі. Випадковість — це дуже непередбачуваний феномен. Ти сидів на краєчку свого стільця роками, — адже так? — спостерігаючи за містером Ґейлом Вайнендом. Тому ти достеменно знаєш, про що я кажу. Ти знаєш і те, що міс Домінік Франкон — теж не наша мелодія. І нам би не хотілося побачити її вплив на життя нашого боса. Чи я повинен висловитися детальніше?