— Алво, стули пельку, поки я не дав тобі ляпаса, — сказав Вайненд, не підвищуючи голосу.
— Добре, Ґейле.
Скаррет зробив рух, наче збирався встати.
— Сиди. Я ще не закінчив.
Скаррет слухняно чекав.
— Завтра зранку, — сказав Вайненд, — ти надішлеш повідомлення до всіх наших газет. Ти накажеш їм переглянути архіви і знайти будь-які світлини Домінік Франкон, що можуть у них зберігатися з часів її колишньої колонки. Ти накажеш їм знищити фото. Ти також попередиш, щоб вони тримали язика на припоні, не згадували її імені й не розміщували її фотографій в жодній із моїх газет, інакше вони втратять роботу. Коли настане час, ти надрукуєш повідомлення про моє одруження у всіх газетах. Цього не уникнути. Найкоротше повідомлення, що лише зможеш скласти. Без коментарів. Без історій. Без фотографій. Скажи кому слід кілька слів і переконайся, що тебе зрозуміли. Непослух означатиме звільнення, навіть для тебе.
— Жодних подробиць — коли ви одружитеся?
— Жодних подробиць, Алво.
— Але Боже ж мій! Це ж сенсаційна новина! Інші газети…
— Мені байдуже, що зроблять інші газети.
— Але чому, Ґейле?
— Ти не зрозумієш.
Домінік сиділа біля вікна, слухаючи стукіт коліс. Вона дивилася на пейзажі Огайо, що пропливали повз неї, поступово бліднучи в сутінках. Голова її лежала на сидінні, а руки кволо звисали на бильцях крісла. Вона була єдиною пасажиркою у вагоні й, здавалося, рухалася вперед разом із ним, так само як віконна рама, підлога, стіни. В кутах загусала розмита темрява; вікно залишалось ясне — вечірнє світло піднімалось із землі. Вона дозволила собі відпочити у цьому тьмяному освітленні; воно заполонило купе і панувало тут, аж поки вона не вигнала його геть, увімкнувши світло.
Домінік не думала про мету подорожі; мети не було, значення мала тільки подорож, тільки рух і металевий скрип навколо неї. Вона відчувала кволість і порожнечу, розчиняючись у безболісному згасанні, спробі зникнути і не зберегти в пам'яті нічого, крім цього пейзажу за вікном.
Прочитавши під час сповільнення руху на вицвілій дошці над карнизом станційної будівлі назву «Клейтон», вона зрозуміла, що їй робити. Зрозуміла, чому обрала саме цей потяг, а не швидкісний, чому так ретельно вивчала розклад — який тоді видавався їй безглуздим переліком назв. Схопила валізу, пальто й капелюх і поквапилася до виходу. Вона вирішила не вдягатися, перелякана тим, що підлога під її ногами зрушить із місця і забере її звідси. Пробігла вузьким коридором вагона. Збігла сходинками і зістрибнула на платформу, відчуваючи зимовий холод на своїй оголеній шиї. Вона дивилася на будівлю вокзалу і чула, як потяг гуркотливо рушив за її спиною.
Потім вдягнула пальто, капелюх і попрямувала платформою до кімнати очікування; дерев'яними дошками, заплямованими грудками жуйок, перетнула важку спекотну хвилю від залізної пічки і вийшла на станційну площу.
Вона побачила останні жовті промені сонця над низькими лініями дахів. Побачила щербату бруківку і маленькі будиночки, що тулилися один до одного, голе дерево з покрученими гілками, скелети бур'янів у одвірку закинутого гаража, темні вітрини крамниць, досі відчинену аптеку на розі й тьмяне світло у низькому вікні.
Вона ніколи ще не була тут, але відчувала, що це місце заявляє право власності на неї, змикаючись навколо зі зловісною інтимністю. Здавалося, що якась темна маса всмоктує її наче сила тяжіння в космосі, визначаючи орбіту руху планет. Вона поклала руку на пожежний гідрант і відчула, як холод крізь рукавичку підбирається до її руки. У цей спосіб місто промовляло до неї — прямим проникненням, що його не могли зупинити ані одяг, ані її свідомість. Залишався лише спокій неминучості. Але зараз вона мусила діяти, і її дії були прості, визначені заздалегідь.
Вона запитала в перехожого: «Де розташований будівельний майданчик нового універмагу Джейнера?».
Домінік терпляче попрямувала темними вулицями — повз занедбані зимові лавки і перекошені ґанки; повз пустища, де між бур'янами шаруділи бляшанки; повз замкнені бакалійні крамниці та пральні, що видихали пару; повз незавішене фіранкою вікно кімнати, де біля каміна читав газету чоловік у сорочці з короткими рукавами. Вона звертала на перехрестях і перетинала вулиці, відчуваючи крізь тонкі підошви туфлів-човників каміння бруківки. Рідкісні перехожі ошелешено витріщалися на її нетутешню елегантність. Вона це зауважила і теж здивувалася. Вона хотіла сказати: «Хіба ви не розумієте? Я належу цьому місту більше, ніж ви». Іноді вона зупинялася, заплющувала очі — їй було важко дихати.