Дійшовши до головної вулиці, вона пішла повільніше. Це була вулиця, освітлена лише кількома ліхтарями, з машинами, запаркованими діагонально до тротуару, кінотеатром і вітриною крамниці з рожевою білизною серед кухонного причандалля. Вона йшла випроставшись і дивлячись перед собою.
Побачила відблиск світла на стіні старої будівлі, на сліпій стіні з жовтої цегли із закіптявілими відбитками ліній поверхів сусідньої напівзруйнованої будівлі. Світло йшло з котловану. Вона зрозуміла, що це і є будівельний майданчик. Але сподівалася, що це не так. Якщо будівельники працювали допізна, він мав би бути тут. Вона не хотіла бачити його сьогодні ввечері. Вона хотіла лише побачити будівельний майданчик; до більшого Домінік іще не була готова; хотіла зустрітися з ним завтра. Але вона не могла зупинитися і пішла до неогородженого котловану на розі вулиці. Вона почула гуркіт металу, побачила стрілу крана, тіні чоловіків на скошених поверхнях свіжовикопаної землі, що за цього освітлення здавалася жовтою. Вона не побачила дощок, що з'єднували будівельний майданчик із тротуаром, але почула кроки, а потім побачила Рорка, який виходив на вулицю. Він був без капелюха, у вільному, розстібнутому пальті.
Він зупинився і глянув на неї. Вона подумала, що стоїть прямо, що все просто й нормально, побачила його сірі очі й руде волосся такими, якими бачила їх завжди. Вона здивувалася, коли він квапливо кинувся до неї, твердо схопив її за лікоть і сказав:
— Ти краще сядь.
Потім зрозуміла, що без його підтримки не встояла б. Він узяв валізу, перевів її через темну вуличку і змусив сісти на сходинках порожнього будинку. Вона прихилилася до замкнених дверей. Він сів поруч, і далі тримаючи її за лікоть, не ніжно, а ніби контролюючи їх обох.
Невдовзі він забрав руку. Вона зрозуміла, що в безпеці. Вона знову могла говорити.
— Це твій новий будинок?
— Так. Ти прийшла зі станції пішки?
— Так.
— Це далеко.
— Мені теж так здалося.
Вона подумала, що вони не привіталися і що це нормально. Це не була зустріч, а просто мить чогось, що ніколи не переривалося. Вона подумала, як дивно було б сказати йому: «Привіт»; людина не може вітатися із собою щоранку.
— Коли ти сьогодні прокинувся?
— О сьомій.
— Я була в Нью-Йорку. В таксі вирушала на Центральний вокзал. Де ти снідав?
— У вагончику.
— З тих, що відчинені всю ніч?
— Так. Переважно для водіїв вантажівок.
— То ти часто туди ходиш?
— Коли мені хочеться випити кави.
— І ти сідаєш біля шинквасу? А навколо люди, які витріщаються на тебе?
— Я сідаю біля шинквасу, коли в мене є час. Навколо люди. Але не думаю, що вони витріщаються на мене.
— А потім? Ідеш на роботу?
— Так.
— Ти щодня ходиш пішки? Оцими ось вулицями? Повз вікна? І якщо хтось захоче заговорити, то він відчиняє вікно…
— Люди тут не визирають у вікна.
Із високих сходинок вони бачили котлован навпроти — землю, робітників, сталеві конструкції в різкому світлі прожектора. Вона подумала, що дивно бачити розкопану землю посередині тротуару — будівельний майданчик скидався на клапоть тканини, видертої з одягу міста, що оголювала плоть. Вона сказала:
— Протягом останніх двох років ти збудував два заміських будинки.
— Так. Один у Пенсильванії, а другий біля Бостона.
— Це неважливі будинки.
— Недорогі, ось що ти маєш на гадці. Але їх було цікаво будувати.
— Скільки ти ще будеш тут?
— Близько місяця.
— Чому ти працюєш увечері?
— Це термінова робота.
Кран на другому кінці вулиці почав рухатися, переносячи довгу балку. Вона бачила, що він спостерігає за краном, і знала, що він про це не думає, але його очі інстинктивно відповідають на цей рух, що він відчуває щось на кшталт фізичного зв'язку з тим, що відбувається на будівництві.
— Рорк…
Вони не називали одне одного на ім'я. Було якесь чуттєве задоволення у відкладеній насолоді — вимовити його ім'я і знати, що він його чує.
— Рорк. Це знову каменоломня.
Він усміхнувся.
— Якщо ти так хочеш. Але це не так.
— Після будинку Енрайта? Після хмарочоса Корда?
— Я думаю про це інакше.
— А що ти про це думаєш?