— Твоя гівняність доволі вправна, Айку.
— Гаразд, це вже щось.
— Це чимало.
— Поясніть як.
— Не говори так багато, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб. — Ти підхопив говорильну заразу.
— Закрий рота, пупсику. Мені подобається розмовляти. Пояснити, Айку? Гаразд, припустімо, мені не подобається Ібсен…
— Ібсен чудовий, — відповів Айк.
— Звісно, він чудовий драматург, але мені він, скажімо, не подобається. Припустімо, я хочу, щоб люди перестали дивитися вистави за його творами. Замало лише відраджувати їх. Але якщо я підсуну їм думку, що ти не менш видатний за Ібсена — доволі швидко вони втратять здатність бачити різницю між вами.
— Господи, а ви можете?
— Це лише приклад, Айку.
— Але це було б чудово.
— Так, це було б чудово. І тоді не матиме значення, що саме вони дивляться в театрі. Тоді нічого не матиме значення — ані письменники, ані ті, для кого вони пишуть.
— Еллсворте, як так?
— Послухай, Айку, в театрі немає місця для вас обох — для тебе та Ібсена. Ти ж це розумієш?
— Образно кажучи, так.
— Гаразд, ти хочеш, щоб я звільнив для тебе місце?
— Усе це безглузда дискусія, що її вели вже раніше і переконливіше, — сказав Ґас Вебб. — І стисліше. Я вірю у функціональну економіку.
— І де ж відбувалася ця дискусія? — поцікавилася Лойс Кук.
— «Хто був нічим, той стане всім», сестро.
— Ґас брутальний, але глибокодумний, — зауважив Айк. — Мені він подобається.
— Іди під три чорти, — відповів Ґас.
До кімнати ввійшов дворецький Лойс Кук. Це був ставний, літнього віку чоловік в ошатному костюмі. Він повідомив, що прийшов Пітер Кітінґ.
— Піт? — весело вигукнула Лойс Кук. — Звісно ж, запроси його сюди.
Кітінґ увійшов і зупинився, ошелешено витріщившись на юрбу.
— О, всім привіт, — сказав він безрадісно. — Я не знав, Лойс, що в тебе гості.
— Це не гості. Заходь, Піте, сідай, візьми собі випити, ти ж усіх тут знаєш.
— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, очима шукаючи в Тухі підтримки.
Тухі махнув йому рукою, підвівся з підлоги зручно вмостився в кріслі, граційно схрестивши ноги. Усі в кімнаті автоматично змінили пози: сіли рівніше, зсунули коліна, підтиснули губи. Лише Ґас Вебб і далі лежав на підлозі.
Кітінґ видавався спокійним та вродливим, приніс до затхлої кімнати свіжість холодної вулиці. Але він був блідим і рухався повільно та утомлено.
— Лойс, вибач за вторгнення, — сказав він. — Не мав що робити і почувався страшенно самотньо, тому вирішив заскочити. — Він затнувся на слові «самотньо», вимовивши його з вибачливою посмішкою. — Жахливо стомився від Ніла Дюмонта і його кишла. Хотілося якогось витонченішого товариства — духовної їжі, так би мовити.
— Я геній, — похвалився Айк. — Мою п'єсу ставитимуть на Бродвеї. Мене й Ібсена. Еллсворт так сказав.
— Айк щойно читав нам свою нову п'єсу, — пояснив Тухі. — Дивовижна річ.
— Тобі сподобається, Пітере, — сказав Ланселот Клоукі. — Це справді чудово.
— Це шедевр, — додав Жуль Фауґлер. — Сподіваюся, ви доведете, що здатні її оцінити, Пітере. Ця п'єса залежить від того, що саме глядачі здатні принести із собою до театру. Якщо ви належите до тих прозаїчних людей із всохлою душею й обмеженою уявою, це не для вас. Але якщо ви справжня особистість із великим-великим серцем, сповненим радості, й по-дитячому недоторкано-чистим сприйняттям — на вас чекають незабутні враження.
— «Коли не навернетесь і не станете, як ті діти, не увійдете в Царство Небесне!», — процитував Тухі.
— Дякую, Еллсворте, — сказав Жуль Фауґлер. — Саме так я почну свою рецензію.
Кітінґ дивився на Айка жадібними очима. Усі вони здавалися далекі та чисті, піднесені над ним у глибині своїх знань, а їхні обличчя були теплі й усміхнені, доброзичливо запрошуючи приєднатися до них, хоч і поглядали трохи зверхньо.
Кітінґ вбирав відчуття їхньої величі, духовну їжу, яку тут знайшов, і сам почувався вищим. Він змушував їх повірити в реальність власної величі. Коло утворилося і замкнулося. Кожен це відчув, окрім Пітера Кітінґа.
Еллсворт Тухі виступив на підтримку сучасної архітектури.
Протягом останніх десяти років, хоча більшість житлових будинків і далі зводили як історичні копії, принципи Генрі Камерона перемогли в комерційному будівництві: фабрики, офісні будівлі, хмарочоси. Це була бліденька, половинчаста перемога; вимушений компроміс, що дозволяв уникати колон і фронтонів, залишати кілька ділянок стіни без оздоб, вибачаючись за форму, — створену випадково, — і оздоблювати спрощеними грецькими завиванцями-волютами. Багато хто крав форми Камерона; та лише одиниці розуміли спосіб його мислення. Власники нових будинків не могли заперечити єдиний найвагоміший аргумент — фінансову економію; тут він остаточно переміг.