Зустрівши Тухі за кілька днів, Пітер Кітінґ стурбовано запитав:
— Скажи, Еллсворте, ти справді мав це на увазі?
— Що?
— Я про архітектуру модернізму.
— Звісно. Як тобі моя маленька стаття?
— О, вона прекрасна. Дуже переконлива. Але скажи, Еллсворте, чому… чому ти обрав Ґаса Вебба? Урешті-решт, протягом останніх років я теж збудував кілька модерних будівель. Будинок Палмера був доволі простим, і будинок Моврі не має нічого, крім стін і даху, а склади Шелдона були…
— Але ж, Пітере, не будь свинею. Я досить непогано тобі допоміг, хіба ні? Дозволь мені часом підтримувати й інших.
На званому обіді, у промові про архітектуру, Кітінґ сказав:
— Озираючись на мою дотеперішню діяльність, я дійшов висновку, що працював, дотримуючись правильних засад: постійна зміна — це життєва необхідність. Оскільки будинки є незамінним елементом нашого життя, архітектура повинна весь час змінюватися. Я ніколи не мав жодних забобонів у архітектурі, але намагався тримати мій розум відкритим для голосу часу. Фанатики, які ходять вулицями і волають, що усі будівлі повинні бути модерні, такі ж вузькочолі, як недалекі консерватори, які вимагають дотримуватися лише визначених історичних стилів. Я не вибачаюся за свої споруди, спроектовані в класичних традиціях. Вони стали відповіддю вимогам свого часу. Я також не прошу вибачення за будівлі в стилі модернізму. Вони знаменують прихід нового, кращого світу. На мою думку, смиренна реалізація цього принципу є нагородою і радістю від праці архітектора.
Коли новина про те, що Пітера Кітінґа обрали будувати Стоунрідж поширилася, громадськість зраділа, а у фахових колах залунали заздрісні коментарі. Кітінґ намагався видобути своє давнє задоволення від такої слави, але не зміг. Він досі відчував щось схоже на радість, але бляклу та слабеньку.
Проектування Стоунріджу виявилося для нього непосильною ношею. Обставини, за яких він отримав це замовлення, його не бентежили, вони теж зблідли і стали несуттєвими, він погодився з ними і забув про них. Він лише не міг змусити себе взятися проектувати величезну кількість будинків, потрібних для Стоунріджу. Він почувався шалено втомленим. Прокидаючись зранку, він уже був виснаженим, і цілий день чекав миті, коли можна буде знову повернутися до ліжка.
Кітінґ передав Стоунрідж Нілові Дюмонту і Беннетту.
— Працюйте, — мляво наказав він, — робіть, що хочете.
— В якому стилі, Піте? — запитав Дюмонт.
— А, оберіть якийсь історичний стиль — дрібним домовласникам інакше не догодиш. Але трохи підрихтуйте — задля позитивних відгуків преси. Дайте будинкам історичний відтінок і сучасні мотиви. Як вам заманеться. Мені байдуже.
Дюмонт і Беннетт взялися до роботи. Кітінґ трохи підправив на їхніх ескізах дахи і кілька вікон. Попередні ескізи в конторі Вайненда схвалили. Кітінґ не знав, чи Вайненд особисто дивився на них і схвалював. Він із ним більше не бачився.
Домінік не було вже місяць, коли Ґай Франкон оголосив, що покидає фірму. Кітінґ розповів йому про розлучення, нічого не пояснюючи. Франкон сприйняв новину спокійно. Він сказав:
— Я цього очікував. Усе гаразд, Пітере. Можливо, це не твоя провина і не її.
Більше він про це не згадував. Також він не пояснив причин свого звільнення, а лише сказав:
— Я вже давно попереджав тебе, що цей час настане. Я втомився. Хай тобі щастить, Пітере.
Відповідальність за фірму лягла на самотні плечі Кітінґа і перспектива лише його імені на вхідних дверях лякала. Йому був потрібен партнер. Він обрав Ніла Дюмонта. Ніл мав хороші манери і витонченість. Він був наступним Луціусом Геєром. Фірма стала називатися «Пітер Кітінґ і Ніл Дюмонт». Кілька приятелів влаштували з цієї оказії пиятику, але Кітінґ на вечірку не прийшов. Він обіцяв бути, але забув, і самотньо вирушив на прогулянку засніженими околицями міста. Він не пригадав про святкування аж до наступного дня, коли повертався назад крижаною сільською дорогою.
Стоунрідж став останнім контрактом, підписаним фірмою «Франкон і Кітінґ».
7
Коли Домінік вийшла з потяга в Нью-Йорку, її зустрів Вайненд. Вона не писала йому і не отримувала звісток, перебуваючи в Рено; вона нікого не повідомляла про своє повернення. Але його постать на платформі, впевнений вигляд, в якому читалася визначеність, підказали їй, що він зв'язувався з її адвокатами, стежив за процесом розлучення, знав, коли рішення набуло чинності, годину, коли вона сіла до потяга, і номер її вагона.