— Краще поясни, Алво.
— Хочеш сказати, не знала, що Ґейл заборонив усім наших хлопцям писати про весілля? Що в завтрашніх наших газетах не буде жодного репортажу, жодної світлини, жодної згадки — нічого, крім двох рядків на вісімнадцятій сторінці?
— Ні, — відповіла вона. — Я цього не знала.
Він здивувався раптовому рвучкому рухові, з яким Домінік відвернулася від нього. Вона вручила свій келих із шампанським першому-ліпшому гостеві, який потрапив їй на очі та якого вона помилкового сприйняла за офіціанта, і проштовхнулася крізь юрбу до Вайненда.
— Ґейле, ходімо.
— Авжеж, моя люба.
Домінік недовірливо стояла посеред вітальні його пентхауса, розмірковуючи про те, що це місце відтепер є її домівкою і як воно пасує їй як дім.
Він спостерігав за нею.
Не виказував бажання заговорити чи торкнутися, лише спостерігав за нею у своєму домі, куди привів її, підняв високо над містом, наче важливістю цього моменту не можна було ділитися ні з ким, навіть з нею.
Вона повільно рушила через вітальню, зняла капелюха, оперлася об стіл. Дивувалася, чому її звичне бажання багато не розмовляти, тримати думки в собі, зникало у його присутності, чому відчуває бажання бути щирою, як ні з ким іншим.
— Урешті-решт, Ґейле, ти свого досягнув. Ти одружився так, як хотів.
— Так. Гадаю, що так.
— Не було сенсу тебе мучити.
— Загалом, так. Я не надто опирався.
— Ні?
— Ні. Якщо все було так, як ти хотіла, я просто виконав обіцянку.
— Але ж, Ґейле, тобі все те було ненависне.
— Абсолютно. То й що? Було важко лише спочатку — коли ти сказала про це в машині. Згодом я навіть радів.
Він говорив спокійно, відгукуючись на її щирість; вона знала, що він залишає вибір за нею — і скориться: мовчатиме чи зізнається у всьому, в чому вона захоче, щоб він зізнався.
— Чому?
— Ти не помітила своєї головної помилки, якщо це була помилка. Ти не прагнула б примусити мене страждати, якби я був тобі геть байдужим.
— Ні. Це не була помилка.
— Ти програєш з гідністю, Домінік.
— Думаю, Ґейле, це я теж підхопила від тебе. І я хочу тобі за дещо подякувати.
— За що?
— Що ти заборонив писати про наше весілля у своїх газетах.
Він пильно подивився на неї та усміхнувся:
— Не в твоїй манері дякувати мені за це.
— Не в твоїй манері було це робити.
— Я мусив. Але думав, ти розсердишся.
— Варто було б, але не вийшло. Дякую тобі.
— Чи можна бути вдячним за вдячність? Це доволі важко висловити, Домінік, але саме це я відчуваю.
Вона розглядала м'яке світло на стінах кімнати. Освітлення було частиною інтер'єру, надаючи стінам особливої текстури, увиразнюючи матеріал та колір. Вона думала, що за цими стінами є й інші кімнати, яких вона ще не бачила, але які відтепер належали їй. І впіймала себе на думці, що хоче, щоб вони їй належали.
— Ґейле, я ще не запитувала, що ми робитимемо зараз. Ми поїдемо кудись? Чи в нас буде медовий місяць? Кумедно, але я навіть не думала про це. Я думала лише про весілля і ні про що інше. Начебто я зупинилася на цьому, а ти подбаєш про решту. Це теж не в моєму стилі.
— Але й не на користь мені. Пасивність — це невтішна ознака. Не для тебе.
— А може й втішна — якщо мені це подобається.
— Можливо. Хоча це не триватиме довго. Ні, ми нікуди не їдемо. Хіба що ти хочеш.
— Ні.
— Тоді залишаймося тут. Іще один своєрідний виняток із правила. Саме для тебе і для мене. Відхід завжди був утечею — для нас обох. Цього разу ми не втікаємо.
— Так, Ґейле.
Коли він обійняв її та поцілував, вона зігнула руку між його та своїм тілом і поклала її на своє плече — і відчула, як до її щоки доторкнувся зів'ялий букет жасмину на зап'ястку; аромат досі тримався, як ніжне нагадування про весну.
Увійшовши до його спальні, вона виявила зовсім не те місце, що бачила на фотографіях в численних журналах. Скляної клітки вже не було. Кімната, створена на її місці, нагадувала льох без єдиного вікна. Вона була освітлена й кондиційована, але ззовні не проникало ні світло, ні повітря.
Вона лежала в його ліжку, притиснувши долоні до прохолодного шовкового простирадла, не дозволяючи своїм рукам поворушитися і доторкнутися до нього. Але її сувора байдужість не пробудила в ньому безпорадного гніву. Він зрозумів і засміявся. Вона почула, як він сказав — грубувато, ні на що не зважаючи, насмішкувато: «Нічого не вийде, Домінік». І вона знала, що цього бар'єра між ними не втримати, що вона не має сил утримувати його. Вона відчула реакцію свого тіла, відповідь на голод, сприйняття, задоволення. І подумала, що річ не в бажанні, не в самому сексуальному акті, а в тому, що чоловік — це життєва сила, на яку жінка лише реагує, що чоловік має життєву, первинну силу, і що злягання є просте ствердження цього, і що вона віддається не цьому актові чи чоловікові, а силі, закладеній у ньому.