— Ну, — запитав Тухі. — Тепер ти розумієш?
Він стояв, невимушено прихилившись до спинки Скарретового стільця, а сам Скаррет сидів, розглядаючи кошик, переповнений листами.
— Тисячі, — зітхнув Скаррет, — тисячі, Еллсворте. Ти побачив би, як вони його називають. Чому він не надрукував статтю про своє одруження? Чого він соромиться? Що він приховує? Чому не одружувався в церкві, як кожен порядний чоловік? Як він міг одружитися з розлученою? Вони всі про це запитують. А він навіть не глянув на ці листи. Ґейл Вайненд, людина, яку називають сейсмографом суспільних настроїв.
— Саме так, — сказав Тухі. — Така він людина.
— Ось, наприклад, — Скаррет витягнув із кошика листа і прочитав уголос: — «Я, порядна жінка і мати п'ятьох дітей, остаточно переконалася, що не хочу виховувати своїх дітей на прикладі вашої газети. Я читала її чотирнадцять років, але зараз, коли виявилося, що ви людина, яка не має гідності й насміхається з інституту сім'ї, бо ви здійснили адюльтер із грішною жінкою, чужою дружиною, яка виходить заміж у чорній сукні, що, одначе, їй пасує, я більше не хочу читати вашої газети, бо ви подаєте поганий приклад дітям, і я безперечно розчарована вами. Щиро ваша, місіс Томас Паркер». Я прочитав йому це. Він розреготався.
— Угу, — видушив із себе Тухі.
— Що в нього вселилося?
— У нього нічого не вселилося, Алво. Це нарешті вилізло назовні.
— До речі, а ти знаєш, що чимало газет розкопали старі фотографії оголеної статуї Домінік із того бісового храму і розмістили їх у репортажах про одруження — щоб буцімто показати зацікавленість місіс Вайненд мистецтвом, покидьки! Вони радіють нагоді помститися Ґейлу!
І вони це роблять, воші паршиві! Цікаво, хто їм нагадав про ту історію?
— Звідки ж я знаю?
— Звісно, це просто буря в склянці води. За кілька тижнів усі про це забудуть. Не думаю, що це завдасть відчутної шкоди.
— Ні. Один цей епізод — ні.
— Тобто? Ти наче пророкуєш?
— Алво, ці листи пророкують. Не самі листи, а те, що він їх не прочитав.
— О, немає сенсу непокоїтися. Ґейл знає, де зупинитися і коли. Не роби мухи зі сло… — він зиркнув на Тухі та його голос змінився: — Господи, авжеж, Еллсворте, твоя правда. Що нам робити?
— Нічого, друже мій, нічого. Певний час ми нічого не робитимемо. — Тухі вмостився на краєчку стола Скаррета і почав гострим носаком черевика бавитися з конвертами в кошику, перемішуючи їх і змушуючи шелестіти. Він засвоїв приємну звичку зазирати до Скарретового кабінету будь-коли. Скаррет почав покладатися на нього.
— Скажи, Еллсворте, — зненацька запитав Скаррет, — чи ти насправді лояльний до «Знамена»?
— Алво, не вдавайся до жаргону. Насправді не всі його розуміють.
— Ні, я про те… Гаразд, ти знаєш, про що я.
— І гадки не маю. Хто ж може бути нелояльним до хліба з маслом?
— Так, це так… Еллсворте, ти мені дуже подобаєшся, тільки я ніколи не можу второпати, коли ти підлаштовуєшся під мене, а коли кажеш те, що думаєш.
— Не лізь у психологічні хащі. Сам заплутаєшся. Що ти маєш на гадці?
— Чому ти досі пишеш для «Нових кордонів»?
— Задля заробітку.
— О, перестань, заробити тобі — раз плюнути.
— Добре, це престижний журнал. Чому б мені для них не писати? Ти не маєш ексклюзивного права на мене.
— Ні, мені байдуже, в кого ти заробляєш. Але «Нові кордони» віднедавна стали з біса дивними.
— У чому?
— У ставленні до Ґейла Вайненда.
— О, маячня, Алво!
— Ні, це не маячня. Ти не зауважив, бо, гадаю, не читаєш журнал від початку до кінця, але в мене чуття на такі речі. Я знаю, коли просто розважається якийсь шмаркач або коли це політика журналу.
— Ти рознервувався, Алво, і ти перебільшуєш. «Нові кордони» — це ліберальний журнал, і там завжди критикували Ґейла Вайненда. Усі це роблять. Він не надто популярний серед видавців, сам знаєш. Але ж його це не бентежить, правда?