Домінік запитала:
— Ґейле, хочеш піти?
Він відповів:
— Ні. Ми залишимося до кінця.
Він мовчав у машині дорогою додому. Ввійшовши до вітальні, зупинився, очікуючи вислухати і сприйняти будь-що. На мить у неї виникло бажання пожаліти його. Вона почувалася спустошеною і дуже втомленою. Вона не хотіла завдавати йому болю, вона хотіла просити в нього про допомогу.
Потім вона пригадала те, про що думала в театрі. Згадала, що ця вистава була дітищем «Знамена», тим, що «Знамено» покликало до життя, вигодувало, підтримало і возвеличило. І те саме «Знамено» почало і завершило руйнування храму Стоддарда… Нью-Йоркське «Знамено», 2 листопада 1930 року, «Один маленький голос», стаття «Блюзнірство» Еллсворта Тухі; «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета; «Ви щасливі, містере Супермене?»… І це знищення не було справою давніх часів, не йшлося про порівняння двох невимірюваних об'єктів, будівлі та вистави, не йшлося ані про випадковість, ані про окремих людей — Айк, Фауґлер, Тухі, вона… і Рорк. Ішлося про змагання без часових рамок, боротьбу двох абстракцій, ідей, одна з яких створила храм, друга уможливила цю п'єсу; дві сили зненацька оголилися перед нею у простому твердженні, дві сили, що воювали між собою від початку світу. Кожна релігія знала про них — завжди були Бог і диявол, ось лише люди часто помилялися щодо вигляду їхнього диявола — він був не один, він не був великим, він був ними всіма, брудними й нікчемними. «Знамено» зруйнувало храм Стоддарда, щоб звільнити місце для цієї вистави, інакше й бути не могло — третього не дано, немає порятунку, немає нейтралітету… те чи те, завжди так було — і ця війна має багато символів, але не має назви, і розпочинається без оголошення… «Рорк, — вона відчувала свій власний крик усередині, — Рорк… Рорк… Рорк…»
— Домінік… що сталося?
Вона почула голос Вайненда, лагідний і стурбований. Він ніколи не дозволяв собі показувати занепокоєння. Вона збагнула, що запитання викликало те, що відбивалося на її обличчі.
Вона стояла прямо, впевнена у собі й дуже мовчазна в душі.
— Я думаю про тебе, Ґейле, — сказала вона.
Він чекав.
— Що ж, Ґейле? Всеохопне прагнення до величі? — Вона засміялася, незграбно заламуючи руки, наче акторка зі щойно побаченої вистави. — Скажи-но, Ґейле, у тебе є двоцентова марка з портретом Джорджа Вашингтона?.. Скільки тобі років, Ґейле? Чи важко ти напрацювався? Більша половина твого життя минула, і сьогодні ввечері ти отримав нагороду. Твоє коронне досягнення. Звісно, ніхто не дорівняється до твоєї великої пристрасті. Але якщо ти цього прагнутимеш і докладатимеш зусиль, одного дня возвеличишся до рівня цієї вистави!
Він стояв мовчки, слухаючи і сприймаючи.
— Думаю, ти повинен взяти рукопис цієї п'єси і помістити його на п'єдесталі в центрі твоєї галереї внизу. Гадаю, тобі треба перейменувати свою яхту і назвати її «Не пхай свого носа до чужого проса». Гадаю, ти повинен влаштувати мене…
— Замовкни.
— …в трупу і змусити щовечора грати роль Мері. Мері, яка вдочерила бездомну ондатру і…
— Домінік, замовкни.
— Тоді ти скажи. Я хочу почути, що скажеш ти.
— Я ніколи ні перед ким не виправдовувався.
— Тоді хвалися. Це теж підійде.
— Якщо хочеш знати, мене теж вивертало на цій виставі. І ти знала, що так буде. Це було гірше за домогосподарку із Бронксу.
— Значно гірше.
— Але я можу уявити собі щось іще гірше. Написати видатну п'єсу і виставити її перед сьогоднішньою аудиторією, яка глумитиметься з неї. Дозволити їй стати жертвою людей, які сьогодні веселилися.
Він побачив, що щось її зачепило; він не міг сказати напевно, як саме вона зреагувала — подивом чи злістю. Він не знав, чи добре були їй знайомі ці слова, тому продовжив:
— Мене нудило. Так само як від багатьох інших речей, що відбуваються в «Знамені». Сьогодні було ще гірше, бо ця вистава виявила приховану суть, особливий різновид мерзенності. Але якщо вона подобається дурням, це законна царина «Знамена». «Знамено» було створено на потіху дурням. У чому ще я повинен тобі зізнатися?
— Що ти сьогодні відчував?
— Я був у пеклі. Тому що ти сиділа поруч. Це ж те, чого ти хотіла? Змусити мене відчути контраст? І знову ж таки, ти прорахувалася. Я дивився на сцену і думав: ось такі люди, ось такі в них душі, але я знайшов тебе, я маю тебе — і цей контраст вартий болю. Я страждав сьогодні ввечері, як ти й хотіла, але це було страждання, що доходить лише до певної межі та…
— Замовкни! — вигукнула вона. — Замовкни, будь ти проклятий!