Він увійшов, зупинився поруч і прихилився до стіни, дивлячись на її руки й оголені плечі, але вона відчувала, що він її не бачить; він дивився на щось більше, ніж на красу її тіла, бачив більше, ніж його кохання до неї; він дивився на себе — і це, розуміла вона, було незрівнянно сильнішим визнанням.
«Я дихаю для власних потреб, задля живлення мого тіла, задля виживання… Я даю тобі не жертву і не співчуття, а моє власне еґо й мої сокровенні потреби…» Вона почула Роркові слова, Рорків голос, який говорив замість Ґейла Вайненда — і вона не відчувала, що зраджує Рорка, висловлюючи словами його любові любов іншого чоловіка.
— Ґейле, — сказала вона лагідно, — одного дня я проситиму в тебе пробачення за те, що вийшла за тебе заміж.
Він повільно похитав головою, всміхаючись.
Вона сказала:
— Я хотіла, щоб ти став ланцюгом, що припне мене до цього світу. А ти натомість став моїм захистом. І це робить мій шлюб нечесним.
— Ні. Я сказав тобі, що погоджуюся на будь-які твої умови.
— Але ти змінив для мене все. Чи це я все змінила? Не знаю. Ми зробили одне з одним щось дивне. Я віддала тобі те, чого хотіла позбутися. Це особливе відчуття життя, що, як я гадала, знищить цей шлюб. Відчуття життя як піднесення. І ти — ти зробив те, що повинна була зробити я. Ти розумієш, наскільки ми схожі?
— Я знав це з першої миті.
— Але це здавалося неможливим. Ґейле, я хочу залишитися з тобою з іншої причини. Дочекатися відповіді. Гадаю, що коли навчуся розуміти тебе, то зрозумію й себе. Відповідь є. Повинна бути назва для того, що в нас спільного. Я не знаю її. Але знаю, що це дуже важливо.
— Імовірно. Припускаю, я теж повинен захотіти це зрозуміти. Але я не хочу. Тепер мене нічого не хвилює. Я навіть не можу боятися.
Вона поглянула на нього і дуже спокійно сказала:
— Я боюся, Ґейле.
— Чого, люба?
— Того, що я роблю з тобою.
— Чому?
— Ґейле, я не кохаю тебе.
— Мене це теж не бентежить.
Вона понурилася, і він дивився на її волосся, схоже на шолом зі світлого полірованого металу.
— Домінік.
Вона слухняно підвела до нього обличчя.
— Я кохаю тебе, Домінік. Я кохаю тебе так, що нічого більше не важить — навіть ти. Ти можеш це зрозуміти? Лише моя любов — не твоя відповідь на неї. Навіть не твоя байдужість. Я ніколи не брав від світу багато. Я ніколи не хотів багато. Насправді я ніколи нічого не хотів. Узагалі не відчував всеохопного бажання, що стає ультиматумом: «так» або «ні», коли людина не може погодитися на «ні», бо воно наче смерть. Ось що ти означаєш для мене. Та коли досягаєш цієї стадії, важливим стає не об'єкт, а саме бажання. Не ти, а я. Здатність жадати аж так. Нічого менше за це не варте уваги. Я ніколи досі такого не відчував. Домінік, я нічого не вмів назвати «своїм». Не в тому сенсі, в якому кажу про тебе. Моя. Ти називаєш це високим сенсом життя? Ти так сказала. Ти це розумієш. Я не можу боятися. Я кохаю тебе, Домінік, я кохаю тебе — дозволь мені це повторити — я кохаю тебе.
Вона простягнула руку і здерла із дзеркала телеграму. Зіжмакала її, повільно бгаючи в долоні. Він стояв і прислухався до шелесту паперу. Потім вона нахилилася вперед, розкрила долоню над кошиком для сміття, і папірець упав на дно. На мить її рука із витягнутими, спрямованими додолу пальцями застигла у повітрі.
Частина четверта
Говард Рорк
1
Листя струменіло, тріпочучи у сонячному світлі. Воно не було зеленим; лише кілька листочків у цій «зливі» вирізнялись, як поодинокі цятки зелені, такої чистої та яскравої, що очам було боляче дивитися на неї; решта листя було не кольором, а світлом, насиченим, наче розпечений метал, ожилими іскрами з розмитими краями. Здавалося, що ліс повільно палахкотів, продукуючи цей колір, закипаючи бульбашками зелені та вбираючи суть весни. Дерева, похилені над дорогою, зустрічалися кронами, і цяточки сонця на землі переміщались одночасно з коливаннями гілок, неначе відповідаючи на пестощі. Хлопець сподівався, що йому не доведеться помирати.
Він не помре, якщо земля може бути така. Не помре, якщо зуміє черпати надію і перспективу — не в словах, а в листі, стовбурах дерев і скелях. Але він знав, що земля така лише тому, що він уже кілька годин поспіль не бачив жодних слідів людини; сам-самісінький, він їхав велосипедом загубленою стежиною між пенсильванських пагорбів, де ніколи досі не бував і де міг відчути свіжий подив, дивлячись на недоторканий світ.