— Ви не помилилися з діагнозом, — сказав Вайненд, — бо, розумієте, я нарешті захотів звести будинок для себе. Я не боюся видимої форми мого життя. Якщо ви хочете, щоб я висловився навпростець, як ви, — тепер я щасливий.
— Який це має бути будинок?
— Заміський. Я купив ділянку. Маєток у Коннектикуті, двісті гектарів. Який будинок? Це вирішуватимете ви.
— Мене обрала місіс Вайненд?
— Ні, місіс Вайненд нічого про це не знає. Я просто захотів виїхати з міста, і вона погодилася. Я не просив її обирати архітектора — мою дружину до заміжжя було звати Домінік Франкон; вона колись писала про архітектуру. Але вона воліла, щоб обирав я. Хочете знати, чому я обрав вас? Я довго шукав. Спершу навіть розгубився. Я ніколи про вас не чув. Я взагалі не знаю архітекторів. Кажу це буквально — я не забув років, коли працював із нерухомістю, те, що збудував, і тих йолопів, які будували для мене. Це, звісно, не Стоунрідж, це — як ви сказали? — це вияв мого життя. Потім я побачив Монаднок. І це спонукало мене запам'ятати ваше ім'я. Але я продовжив пошуки. Я їздив країною, дивився на будинки, готелі та інші споруди. Щоразу, коли мені щось подобалося і я запитував, хто це спроектував, відповідь була завжди та сама: «Говард Рорк».
Тому я покликав вас. — Він додав: — Чи повинен я говорити, що захоплююся вашими роботами?
— Дякую вам, — сказав Рорк, на мить заплющивши очі.
— А знаєте, я не хотів зустрічатися з вами.
— Чому?
— Ви коли-небудь чули про мою художню галерею?
— Так.
— Я ніколи не зустрічаюся з людьми, роботи яких мені подобаються. Їхні твори дуже багато означають для мене. Я не хочу, щоб люди псували враження. Зазвичай саме так і буває. Вони дуже не відповідають своєму таланту. Ви не такий. Я не проти поспілкуватися з вами. Кажу вам це, щоб ви знали, що в житті я дуже рідко відчуваю повагу, але я поважаю речі в моїй галереї, і ваші будинки, і талант людини, здатної все це створити. Можливо, це єдина релігія, що я будь-коли сприймав. — Він стенув плечима. — Гадаю, що я знищив, збезчестив, зіпсував майже все, що існує. Але цього я ніколи не займав. Чому ви так на мене дивитеся?
— Вибачте. Будь ласка, розкажіть мені, який ви хочете будинок.
— Я хочу, щоб це був палац — тільки я не вважаю палаци досить розкішними. Вони настільки великі, наскільки непристойно доступні. Невеличкий будинок — ось справжня розкіш. Будинок тільки для двох осіб — моєї дружини і мене. Це не для сім'ї — ми не збираємося народжувати дітей. Не для відвідувачів — ми не збираємося розважати гостей. Одна гостьова кімната — про всяк випадок, — але не більше. Вітальня, їдальня, бібліотека, два кабінети, одна спальня. Приміщення для слуг, гараж. Це загальне уявлення. Деталі я повідомлю згодом. Витрати — будь-які на ваш розсуд. Вигляд… — він усміхнувся, стенув плечима. — Я бачив ваші будинки. Людина, яка намагатиметься вам розповісти, який має бути будинок, або сама повинна вміти його спроектувати, або стулити пельку. Скажу лише, що хочу будинок у фірмовому стилі Рорка.
— І що це?
— Гадаю, ви розумієте.
— Я хочу почути ваші пояснення.
— На мою думку, деякі будинки б'ють на дешевий ефект, усе на показ, а деякі боягузливі й наче вибачаються за себе кожною цеглиною, а ще є вічні недоробки, зловмисні й фальшиві. Ваші будинки дарують одне панівне почуття — радість. Не тиху радість, а важку, вимогливу, таку, яка змушує людину думати, що відчувати це — велике досягнення. Люди дивляться і міркують: «Я кращий, якщо можу це відчувати».
Рорк мовив повільно, начебто його слова не були відповіддю:
— Гадаю, це було неминуче.
— Що?
— Що ви це побачите.
— Чому ви сказали це так, наче… жалкуєте, що я здатен це зрозуміти?
— Я не жалкую.
— Послухайте, не гнівайтеся на мене — за те, що я будував раніше.
— Я не гніваюся.
— Усі ці стоунріджі, готелі «ноєс-белмонт» і газети Вайненда — вони дали мені змогу мати будинок, що його збудуєте ви. Хіба це не розкіш, якої варто прагнути? Хіба важливо як? Це лише засоби. А ви — ціль.
— Ви не повинні виправдовуватися переді мною.
— Я не… так, гадаю, саме це я і робив.
— Не варто це робити. Я не думав про те, що ви будували.
— Про що ж ви думали?
— Я безсилий проти тих, хто бачить у моїх будинках те, що бачите ви.
— Ви відчуваєте, що вам потрібен захист від мене?
— Ні. Та зазвичай я не почуваюся безпорадним.