— Я чув про це.
— Еллсворте, він втрачає хватку. Я не знаю, що робив би без тебе і тієї чудової команди, що ти підібрав. Майже весь наш штат — це твої протеже, не враховуючи кількох старих священних корів, але вони в будь-якому разі вже виписуються. Ці молоді розумники допоможуть «Знамену» не потонути. Але Ґейл… Ти знаєш, минулого тижня він звільнив Дуайта Карсона. Думаю, це промовистий вчинок. Звісно, Дуайт став баластом і страшенним занудою, але він був першим із Ґейлових домашніх улюбленців, першим із тих хлопчиків, які продали йому душу. Тому, знаєш, мені навіть було приємно бачити Дуайта з нами — все було гаразд, усе нормально, спогад про найкращі дні Ґейла. Я завжди казав, що це запобіжний клапан для Ґейла. А коли він раптово відпустив Карсона — мені це не сподобалося, Еллсворте, зовсім не сподобалося.
— У чому річ, Алво? Ти розповідаєш мені новини чи випускаєш пару — пробач цю метафору — на моєму плечі?
— Гадаю, що так. Мені не подобається критикувати Ґейла, але я вже віддавна стримую свою злість. Але ось до чого я веду: цей Говард Рорк, що ти думаєш про його візит?
— Алво, я міг би написати про це книжку. Але зараз не час розводитися на цю тему.
— Ні, послухай, що ми знаємо про нього? Що він йолоп, дивак і дурень, добре, що ще? Він один із тих упертих дурнів, яких не змінять любов, гроші чи загроза під прицілом пістолета. Він іще гірший за Дуайта Карсона, гірший за всіх Ґейлових хатніх тваринок разом. Ну? Второпав? Що робить Ґейл, стикаючись із такою людиною?
— Одну з багатьох можливих речей.
— Лише одне, якщо я знаю Ґейла, а я його добре знаю. Ось чому я не втрачаю надії. Ось те, чого він давно потребував. Ковток своїх звичних ліків. Запобіжний клапан. Ґейл намагатиметься зламати цьому хлопцеві хребет — і це піде на користь Ґейлу. Найкращі ліки на світі. Це поверне його до нормального стану… Це лише моє припущення, Еллсворте, — він замовк на мить, не побачив жодного схвалення чи ентузіазму на обличчі Тухі й незграбно завершив:
— Ну, можливо, я помиляюся… Я не знаю… Можливо, це все пусте… Я лише подумав, це психологія…
— Усе правильно, Алво.
— Отже, ти думаєш, що станеться саме так?
— Можливо. Або все може бути набагато гірше, ніж можна собі уявити. Але для нас це вже не має значення. Тому що, розумієш, Алво, йдеться про «Знамено», а коли дійде до конфлікту між нами і нашим босом, ми можемо вже не боятися містера Ґейла Вайненда.
Коли прийшов посланець з архіву з товстими конвертами вирізок, Вайненд підвів очі та сказав:
— Так багато? Не знав, що він такий знаменитий.
— Це все стосовно суду зі Стоддардом, містере Вайненд.
Хлопчик замовчав. Нічого ніби не сталося — просто у Вайненда на чолі з'явилася зморшка, але хлопець не знав боса достатньо добре, щоб зрозуміти, що це означає. Він дивувався, чому почувається так, начебто йому є чого боятися. За мить Вайненд мовив:
— Дуже добре. Дякую тобі.
Хлопець поклав конверт на скляну поверхню столу і вийшов.
Вайненд задумливо дивився на розбухлий конверт із жовтого паперу. Він відкидав тінь на склі, ніби прогриз собі дорогу через поверхню і пустив коріння у його стіл. Вайненд подивився на стіни кабінету і запитав себе, чи достатньо в них сил, щоб захистити його від необхідності відкривати конверт.
Потім встав, поклав обидві руки на край столу, витягнув і переплів пальці, подивився вниз, на стільницю, знову сів, похмурий, гордий і зосереджений, наче мумія фараона, однією рукою підсунув до себе конверт, відкрив його і почав читати.